Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того довідаємось.

ІІ

Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і свя­­тому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає - у Чере­ва­­ня щось іграє.

- Е, да се в вас і бандура!

- І бандура, - каже Василь Невольник, - та ще чия бан­ду­ра!

- Так се в вас божий чоловік? - спитав тоді Шрам.

- А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом.

Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки - так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав під­тя­гувати до неї.

Гляне Шрам, аж сидять на траві під липою і божий чоло­вік, і Черевань, а перед ними стоїть полудень. Звався бо­жим чо­ло­віком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а хо­див без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей но­сив повні кишені. Що ж він робив із тими грі­ш­ми? Вику­пляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав свої­ми молитвами над недужим, а може, і свої­ми піснями; бо в йо­го пісня лилась, як чари, що слухає чо­ловік і не наслухає­ть­ся. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню сви­тину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому од­дав усякий.

Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:

Ой настала жаль-туга да по всій Україні...

Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань ті­лько по­хитувавсь, гладючи черево; а щоки - як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.

Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоть би кришечку перемінився Черевань; тілько лисина почала наче більш вилискуватись. А в божого чоловіка довга, до са­мого по­яса, борода іще краще процвіла сідинами; а на ви­ду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісню, од се­р­ця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.

Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став навпроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань:

- Бгатику, - каже (бо трохи картавив), - чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка?

Да й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним бра­том.

Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів го­лос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.

- Бувай же, - каже, - здоров, панотче і пане полковнику! Чу­­ли й ми, як господь наустив тебе взятись ізнов за коза­ко­­ва­н­ня­.

А Василь Невольник, стоючи коло них, собі радується, по­­хи­туючи головою.

- Боже, - каже, - правий, боже правий, єсть на світі такі лю­де!

- Яким же, бгате, оце случаєм? - питав зараз Черевань.

Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у бо­жого чоловіка:

- А тебе ж, діду, звідки і куди господь несе?

В мене, - каже, - одна дорога по всьому світу.

Блаженні милостивії, яко тії помиловані будуть...

- Так, батьку мій! Так, мій добродію! - перебив йому Ва­силь Не­вольник. - Нехай на тебе так господь оглянеться, як ти на ме­не оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в про­кля­тій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбож­них га­ле­рах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти ви­спі­вав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хре­щеним ми­ром, ізнов почув козацькую мову!

- Не мені дякуй за се, Василю, - каже божий чоловік, - дя­куй богові да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів.

- Хіба ж я йому не дякую? - каже Василь Невольник. - Чен­ці звали мене у монастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як свої п'ять пучок, знаю; зазивав мене і кошо­вий, і ота­ман­ня, як проходив я, повертаючи з неволі, через Запорожжє, а я кажу: ні, братчики, піду я тому служити, хто визволив мене із бесурменської землі; буду в його гру­б­ни­ком, буду в його хоч свинопасом, аби як-небудь йо­му по­дякувати.

Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, ті­­ль­ко сміявся.

- Казнає-що ти, - каже, - городиш, бгате! Буцім уже сто че­р­­во­них таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пи­лявців[19] та Збаража[20] носили козаки червінці при­по­ла­ми. Ну, ся­дь­мо лиш, мої дорогії гості, та вип'єм за здо­ро­в'я пана Шрама.

Випили по кубку. Тоді Шрам і питає:

- Скажи ж мені, божий чоловіче, ти всюди вештаєшся і вся­чину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром?

- Діється таке, - одвітує божий чоловік, важко здихну­в­ши, - що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на сій Укра­ї­ні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ла­ду між козаками.

- А старшина ж із гетьманом на що?

- Старшини там багато, да нікого слухати.

- Як нікого? А Сомко?[21]

- А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усі­ма, да й йому не дають гетьмановати.

- Як же се так?

- А так, що диявол замутив голову Васюті Ніженському.[22] Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; дожи­вав би віку на полковництві: так от же захотілось на ста­рість ге­ть­мановати. Багато козаків і його слухає. А як він собі має­ть­ся добре, то й бояре, що на Москві коло царя, що хотя роб­лять, і тії за нього тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Ота­ке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пій­ш­ли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зіт­ну­ть­ся. «Чия сторона?» - «А ти чия?» - «Ва­сютина». - «Геть же к не­чистому, боярський підніжку!» - «Ти геть к нечистому, пе­ре­яславський крамарю!» - Себто, бач, що Сомко має в Пе­ре­я­с­лаві свої крамні комори в рин­ку, так Васютинцям і зва­д­ли­во. Отак зітнуться, да й до ша­бель.

Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голо­ву понурив.

- Да потривай же, -