Читати книгу - "По ревізії, Кропивницький"

Ве­ди її сю­ди пе­ред мої очі, по щу­чо­му велінню!

Гарасим. При­ве­ду! Нед­зя обіждать!.. Я її, анах­те­му… Ка­жу, вкло­нись старій - і нікот­ро­го діла… Пос­та­но­ви, ка­жу, чверт­ку, і бог тобі прос­тить… (До Риндич­ки). Ка­зав: пос­та­но­ви чверт­ку? Прав­да? Не сваріться, ка­жу, бо чис­тий ка­ла­вур! (Пішов).

Старшина. Тре­ба ж, ма­буть, і пи­са­ря підож­да­ти.

Риндичка. Ой ба­теч­ку, роз­судіть же ви ме­не самі.

Старшина. Та роз­су­дить-то мож­на! Але ж, мо­же, мені прий­деться дов­го здійма­ти доп­ро­си з Пріськи. А тут тре­ба мені їха­ти по ре­визію… Як­би мож­на це діло хоч до завтрього під сук­но?

Риндичка. Ой роз­судіть же ме­не! Бо як не роз­су­ди­те, то не ви­терп­лю, та я ж… (Шеп­че йо­му на ву­хо). Ой роз­судіть же ме­не; а я, ба­теч­ку, вам завж­ди у при­годі ста­ну. Пам'ятаєте, як ще ви не бу­ли за на­чал­ни­ка та по­зи­ва­лись з Ти­хо­ном за ко­жу­ха? Ма­ло я тоді гріха на ду­шу взя­ла?

Старшина. Ну, те, що ко­лись бу­ло, нічо­го зга­ду­ва­ти. Нічо­го вже з то­бою ро­бить… Так ка­жи тов­ком, за віщо там у вас взя­ло­ся? З яко­го по­би­ту гор­щи­ка роз­би­ли?..

Риндичка. Ох, ба­теч­ку, та тут та­ке, що як до ла­ду роз­ка­за­ти, то й во­лос­ся на го­лові до­го­ри полізе. Ад­же ж ви знаєте, що мій вго­род та за­хо­дить як­раз по­ти­ли­цею до її повітки.

Старшина. По­ти­ли­цею? Так і за­пи­ше­мо в прото­ко­ла.

Риндичка. Ще мій покійни­чок… царст­во йо­му не­бес­не, вічний покій йо­го ду­шеньці! І всім по­мер­шим ду­шам вічна пам'ять! Ото, ка­жу, як ще мій покійни­чок жи­вий був, то й ви­ко­пав рів про­ти її повітки, щоб, ста­ло бить, звер­ну­ти стеж­ку з її дво­ри­ща по­над ро­вом… Бо во­на, бу­ло, як іде чи про­ти че­ре­ди, чи в по­ле, то так тобі і преться че­рез мій вго­род.

Старшина. Еге-ге! Пост­ри­вай! Я ба­чу, що це діло ду­же зап­лу­та­не! До­ка­за­тельства маєш?

Риндичка (вий­ми пляш­ку з горілкою і буб­лик). Осьдеч­ки! Хіба ж я честі-та­ки та й ва­шо­го зви­чаю не знаю?

Старшина. От ба­чиш, мо­же б, я й не пив сьогодні, ко­ли б не та­ке голівне діло…

Риндичка (час­тує). Ми­лості про­сю…

Старшина. При­хо­диться ви­пи­ти, щоб у го­лові… По­жа­луй­те, зводьтесь самі!

Риндичка. Пош­ли ж, бо­же, по­мер­шим ду­шенькам царст­во не­бес­не, а жи­вим на здо­ров'ячко! (Ви­пи­ла і підно­сить стар­шині).

Старшина. Бла­го­да­рю по­кор­но! (Ви­пив). Те­пер тро­хи не­на­че ясніш діло.

Риндичка. Аяк­же. Во­но за­раз у го­лові роз­вид­ниться! За­кусіть же буб­лич­ком. (Дає буб­лик).

Старшина. Що во­но ніби щось задз­веніло у вусі?

Риндичка. Ото так похмілля па­рує, що аж дзве­нить. Ви­ку­шай­те ще!

Старшина. Та по­жа­луй! Чар­ка в те­бе не­ве­ли­ка, то во­но мож­на ще по одній.

Риндичка (па­ли­ва). Я вам ска­жу, що по манісінькій кра­ще пи­ти. (Ка­же).

Ой ча­роч­ко ж моя,

Че­пу­ру­шеч­ко,

Ой потіш же ме­не,

Моя ду­шеч­ко!

Милості про­сю!

Стар­ши­на (випив). Те­пер не­на­че за­мовк­ло у вусі, як по щу­чо­му велінню! А собі ж?

Риндичка. Та я вже, не вам ка­жу­чи, з своїм свідком ви­пи­ла зо три. (Па­ли­ва). Дай же, Бо­же, щоб во­ро­ги мов­ча­ли, а сусіди не зна­ли!

Старшина прос­тя­га ру­ку до чар­ки, але Рин­дич­ка ви­пи­ла.

Отож, ка­жу, як ви­ко­пав мій покійни­чок рів, так відтоді пішла про­меж нас що­ден­на свар­ка!

Старшина. Що­ден­на?

Риндичка. Еге ж!

Старшина. Ну, так ми й за­пи­ше­мо.

Риндичка. Та як же не що­ден­на, ко­ли я своїми очи­ма ба­чи­ла, як во­на що­ран­ку бо­жо­го ви­не­се та й ви­си­пає попіл у мій рів. Я їй до­ко­ряю, а во­на мов­чить, не­на­че не до неї річ.

Старшина. Мов­чить?

Риндичка. Звісно, гу­би мов­чать, а все­ре­дині що в неї?

Старшина. Ну, що все­ре­дині, хоч во­но й ціка­во, так це до діла не ка­са­тельно.

Риндичка. І що ж би ви ду­ма­ли? Ота­кеч­ки щод­ня, ви­си­па­ючи попіл, зарівня­ла мені рів зовсім. Отож і ста­ла я ду­ма­ти: зад­ля чо­го б їй ота­ке на ка­пость мені коїти? Чи не­ма тут якої іншої прич­ти? Си­дю я на тім тиж­неві, ли­бонь, про­ти се­ре­ди чи про­ти вівтірка… Ба, так, про­ти вівтірка… Бо в по­неділок я хо­ди­ла по зілля у Дерійову бал­ку… Та ще яка мені при­ти­чи­на тра­пи­лась?

Старшина. Що та­ке? Ти вже роз­ка­зуй все до­чис­та, щоб діло бу­ло як на до­лоні.

Риндичка. Тільки що пе­рей­шла я ло­щи­ну і про-стяг­лась нав­ман­ня че­рез стерні, аж це з-під моїх ніг заєць: плиг-плиг-плиг!.. Щоб мені язик опух, ко­ли бре­шу!..

Старшина. Заєць, ка­жеш? Чи це ж до діла ка­са­тельно?

Риндичка. А як же во­но не ку­са­тельно, ко­ли то не заєць був..

Старшина. Не заєць? А що ж во­но?

Риндичка. Та ка­жу ж вам, що схо­пи­лось та плиг-плиг-плиг!

Старшина. Та це вже за­пи­са­но, що плиг-плиг!..

Риндичка. Так ви ду­маєте, що й справді то заєць був?

Старшина. А що ж та­ке?

Риндичка. Не­чис­та си­ла!

Старшина. Та ну?

Риндичка. Прав­да. По­ко­тив та й по­ко­тив че­рез го­ру! А я за­раз-та­ки тричі пе­рех­рес­ти­лась, а далі сплю­ну­ла на лівий бік.

Старшина. І що ж, щез?

Риндичка. Як язи­ком зли­за­ло.

Старшина (пи­ше). "Як язи­ком зли­за­ло…"

Риндичка. Ой стри­вай­те ж, що ж я на­ка­за­ла? (Ду­має). Еге, так, ка­жу, ото наб­ра­ла я там зілля, при­нес­ла до­до­му й по­ча­ла йо­го в'яли­ти на спризьбі, а вже звісно, що як ідеш по зілля та пе­рестріне те­бе заєць або пе­ребіжить тобі шлях, то…

Старшина. Та що ж та­ке тре­ба ро­бить?

Риндичка. Е, душ­ко, цього не мож­на ка­за­ти, бо як роз­ка­жеш, то те зілля хоч візьми та ви­кинь йо­го на смітник.

Старшина. Ста­ло бить, не по­мо­же ні від якої хво­ро­би?

Риндичка. Ні, не те, а так, звиніть, смердіти­ме, що й но­са до нього не на­вер­неш… Ото вже як зовсім стемніло, си­дю я собі на спризьбі та й задріма­ла; і сниться мені, що я мо­ло­да та та­ка хо­ро­ша, хоч з ли­ця во­ду пий.

Старшина. Ну, це ти по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти сон ря­бої ко­би­ли.

Риндичка. Та я ж та­ки бу­ла хо­ро­ша мо­ло­дою, та­ка хо­ро­ша!

Старшина. Ну, я б цього і не по­ду­мав.

Риндичка. Ми­ну­ло­ся! Та за мною па­руб­ки бу­ло так мор­ду­ються, що аж по­па­ру не знай­дуть, аж ти­ни тріщать.

Старшина. Та це ж бу­ло за ца­ря Не­пи­тай­ла. Ти діло ка­жи!

Риндичка. Стри­вай­те ж бо! Ото й задріма­ла я. Аж чую, щось ня­ка на мо­го Ряб­ка. Ви ж знаєте мо­го Ряб­ка… Торік Па­лаж­ка, Гу­ни­на невістка, по­зи­ва­ла ме­не за те, що ніби­то він пор­вав на ній но­ву юп­ку.

Старшина. Так йо­го Ряб­ком драж­нять? Це тре­ба у пре­ти­кол за­пи­сать.

Риндичка. Я ба­бу­ва­ла на ху­то­рах у Бай­баків і звідтіль йо­го при­нес­ли ще­ням; і ка­за­но мені, що во­но яр­ча! Од­на­че ж я