Читати книгу - "Де зерно, там і полова, Кропивницький"

За ці сло­ве­са ве­ли­ке тобі спа­сибі. Мо­лись за грішну мою ду­шу, чес­ная вдо­во!.. Ох, грішні ми, грішні! Ходімо ж до гор­ниці, я дам тобі гро­ше­нят! (Пішли).

ЯВА 4

Олена ви­хо­дить з-за лаш­тунків і при­див­ляється.

Олена. Ку­ди ж це ма­ти пішла? Пев­но, до гли­тая!.. Вже збор­щи­ки поціну­ва­ли те­ли­цю, ось-ось і до скрині до­бе­руться, ли­бонь, і оде­жу хо­чуть поціну­ва­ти.

ЯВА 5

Христя ви­хо­дить з дру­го­го бо­ку з відра­ми.

Христя (ба­ла­ка швид­ко). Здрас­туй­те - не зас­туй­те! (Ре­го­че). Здо­ро­во, Олен­ко, чо­го-бо це ти та­ка зас­му­че­на? Що то у вас за лю­ди на подвір'ї?

Олена. Хіба не знаєш: уряд­ник та збор­щи­ки!

Христя. Учо­ра бу­ли і в нас ці гості. (З смут­ком). От і ку­пи­ла я собі на спідни­цю та на хвар­ту­шок, і нові чо­бо­ти ку­пи­ла!.. Повнісіньку скри­ню на­ку­пи­ла уся­ко­го доб­ра! І в скрині пус­то, і в ки­шені не гус­то! Аж дві вес­ни й два літа за­роб­ля­ла по­ден­но: ве­ликі гроші відда­ва­ла батькові, а п'ята­ки та гривні ви­хо­ву­ва­ла, та й ви­хо­ва­ла ма­ло не на вісім кар­бо­ванців, а вчо­ра як прий­шли оті здир­щи­ки - бо­дай їх за печінки узя­ло! - та як по­ча­ли ціну­ва­ти… Батько об по­ли ру­ка­ми б'ються та бідка­ються, ма­ти пла­чуть, а дітво­ра дрібна як підніме ре­ви та га­лас! І-і, ли­хо, хоч з ха­ти тікай! Ме­не за сер­це як ухо­пе, як ухо­пе! І вже, сест­рич­ко, й не тям­лю, як я вбігла в комірчи­ну, ви­тяг­ла з-під со­лом'яни­ка свій клад, вбігла в ха­ту та й жбур­ну­ла йо­го здир­щи­кам ме­жи очі, так-та­ки й жбур­ну­ла - от єй-бо­гу! А далі са­ма як за­голо­сю! І обіда­ти не сіла, по­ки не до­гу­лась та не до­го­лоси­лась до то­го, що аж батько на­ла­яли і ма­ло не од­ду­баси­ли! От тобі, Хрис­те, і спіднич­ка но­ва, от тобі й чобітки з підківка­ми! Прий­де різдво - усі ж то, усі дівчат­ка ви­ря­дяться, як квіточ­ки, як ля­леч­ки, у но­ве та в мод­не, а я од­на, мов та сирітка, бу­ду у ста­ренько­му… Ніхто й гля­ну­ти не схо­че на ме­не; усі хлопці відчах­нуться від ме­не, бо, звісно, у ста­ренько­му.

Олена. Не пе­ча­луй­ся, ще­бе­ту­шеч­ко, ко­му ти до впо­до­би, той і в ста­ренько­му за­че­пе!

Христя. Я й ко­ля­ду­ва­ти не піду; ні на ву­ли­цю, ні на скоб­зал­ку не вий­ду, хо­ва­ти­мусь від лю­дей. (По­мов­ча­ла тро­хи, далі озир­ну­лась і ти­хо ба­ла­ка). Хіба приз­на­тись тобі, сест­рич­ко?

Олена. Пев­но, вже по­ко­ха­ла ко­гось?..

Хрис­тя. Єй-бо­гу, я тобі приз­на­юсь, а ти, зо­зу­ленько, по­радь ме­не як­най­кра­ще! (Знов ози­рається). Я вже зовсім по­да­ла сло­во Мак­си­мові, ка­зав, що після Дмит­ра прий­де з ста­рос­та­ми. І люб­лю ж я йо­го, гос­по­ди, як люб­лю! А що, як батько та не за­хо­чуть відда­ти ме­не за нього?

Олена. Та ку­ди ж тобі ще заміж? Чи тобі є год з вісімнад­цять, чи пак і не­ма?

Христя. Не знаю! Батько зна­ють, а я не знаю! Та хоч би й зовсім мо­ло­да, так ка­жу ж тобі: люб­лю йо­го, що й душі не чую! А як він ме­не лю­бить, гос­по­ди! Як ду­же лю­бить! Ми вже ко­хаємось собі дав­но-дав­но! А як ми собі - так аж чуд­но! У петрівку, на другім тижні у вівто­рок, зустрілись ми на гро­мадській греблі по той бік ста­ву, і як ку­мед­но зустрілись: хо­ди­ла я, бач, гу­сят шу­ка­ти! Ход­жу по­над ста­вом та все: гу­сю-гу­сю-гу­сю! А во­ни зап­лив­ли аж геть під оче­ре­та та, знай собі, хлю­по­щуться та гли­та­ють ряс­ку. По­ча­ло вже й со­неч­ко спо­чи­ва­ти, а далі й смерк­ло, а я ж ход­жу по бе­резі, як манія, та кли­чу гу­сят. Далі тілько що зійшла я на греб­лю, аж зирк! щось іде на­зустріч, порівня­лось зо мною. "Доб­ри­вечір!" - ка­же. А я за­раз-та­ки йо­го й пізна­ла та й не пам'ятаю, чи од­ка­за­ла я йо­му що, чи ні, бо так за­со­ро­ми­лась, що й гос­по­ди! Чую, що ли­це моє, сест­рич­ко, мов вог­нем за­па­ла­ло і сер­це ніби ста­ло рос­ти і ши­ри­тись у гру­дях; скле­пи­ло мені ус­тоньки, і сло­веч­ка не про­мов­лю, стою ніби за­ча­ро­ва­на, от, єй-бо­гу, прав­да! Далі він пи­тає: "Що це з то­бою, го­луб­ко, діється?",- а я мов­чу, мов­чу, не­на­че оніміла! Далі бе­ре ме­не за ру­ку і сти­ха про­мо­вив: "Не­да­ром ме­не, мов ма­ною, сю­ди ве­ло, то ж сер­це по­во­да­та­рем бу­ло!" Од цієї мо­ви я ніби зав­мер­ла; і зда­лось мені, що та лю­ба мо­ва по­нес­лась геть по річці і да­ле­ко-да­ле­ко лу­ною одк­лик­ну­ла­ся, і ніби все за­мовк­ло навк­ру­ги, і вітрець за­тих, і хви­ля по­ляг­ла, і оче­рет задрімав!.. Че­рез яку го­ди­ну плес­ну­лась риб­ка про­ти зорі, і тоді тілько я тре­пе­ну­ла­ся,-і тоді тілько по­чу­ла своє сер­це, по­чу­ла, як во­но ви­раз­но то­ко­тить, і ніби хо­чу гля­ну­ти йо­му в вічі, хо­чу за­ба­ла­кать - і не мо­жу… "Мо­же, я тобі, моя квіточ­ко, не до лю­бові?" - спи­тав зго­дом і хотів вип­ру­ча­ти свою ру­ку з моєї, а я удер­жую і так щільно стис­каю її, ніби бо­юсь упус­ти­ти свою до­лю, своє щас­тя!.. І вже й не пам'ятаю, як він ме­не при­го­лу­бив і на­чав цілу­ва­ти. Дов­го-дов­го цілу­вав! І ти­хо-ти­хо про­мов­ляв та так же лю­бо, мов­би со­ло­вей­ко ще­бе­тав,- що слу­хаєш те ще­бе­тан­ня і на­чеб­то й нічо­го не зро­зумієш, а сер­цеві лю­бо: частіш во­но якось б'ється, і гру­ди все ви­ще здійма­ються; і поч­неш зітха­ти все частіш і ніби сумніш,- а все ж та­ки слу­хаєш то­го со­ло­вей­ка і не нас­лу­хаєшся!.. А далі - ох со­ром же який! - і я йо­го поцілу­ва­ла. Цілуємось та при­гор­таємо од­но дру­го­го до сер­ця! І чи­ма­лу ж та­ки го­ди­ну ми так прос­то­яли, бо як прий­шла я до­до­му, то вже наші спа­ли, ніде по ха­тах не світи­лось… Заг­ля­ну­ла в хлівець, аж і гу­ся­та до­ма!

Олена (зітхну­ла). І все те ми­неться, як лю­бий сон, і роз­мається, як ма­ре­во во­се­ни!

Христя (з ля­ком). Що ти го­во­риш, сест­рич­ко? Не ля­кай ме­не! (По­мов­ча­ла). Ото увійшла я ти­хе­сенько у повітку та й ляг­ла… Що ж ти ду­маєш, сест­рич­ко, не спиться, та й годі! Тілько що зап­лю­щу очі, так він і маріє пе­ре­до мною, так йо­го об­лич­чя і зма­люється пе­ред моїми очи­ма! Чую, перші півні проспіва­ли, далі другі, аж і треті; а со­ло­вей­ко десь да­ле­ко-да­ле­ко так і ви­ляс­кує, так і ви­ляс­кує, аж лу­на йде! По­ча­ли вже й гу­си на став­ку гер­го­та­ти, за­шав­котіли утя­та, ластівоч­ка на бан­тині ти­хо-ти­хо за­ще­бе­та­ла… Зовсім уже на­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись! І че­рез пре­ве­ли­ку си­лу зас­ну­ла я, та так зас­ну­ла, що лед­ве-лед­ве ма­ти роз­бу­ди­ли!.. Як збу­ди­ли, та й пи­та­ють: "Яко­го це ти, до­ню, Мак­си­ма у сні кли­ка­ла?" А я як схоп­люсь, та з