Читати книгу - "Оповідання, Коцюбинський"

І знов Еме­не са­ма, і знов їй нуд­но. Во­на ни­кає по подвір’ю, без цілі забігає в ха­ту, скрізь шу­кає роз­ва­ги або яко­го діла. Та діла не­ма, а для роз­ва­ги у та­тарської дівчи­ни оден лиш ре­сурс - строї. На то­му й скінчи­ло­ся. Еме­не роз­че­са­ла й зап­ле­ла дрібуш­ка­ми свої чер­воні, як по­ломінь, фар­бо­вані ко­си, на­ки­ну­ла на се­бе но­вий ха­лат з див­ни­ми ара­бес­ка­ми і підпе­ре­за­ла­ся ко­син­кою так, що яск­ра­во роз­мальова­ний кінець її зак­ри­вав її фігу­ру, відповідно ети­ке­тові, зза­ду ниж­че ста­ну. По­то­му во­на на­че­пи­ла на шию своє ба­гатст­во - ряс­не на­мис­то з зо­ло­тих ду­качів, а на го­ло­ву на­ки­ну­ла ма­ленький фез, гус­то за­ши­тий мо­не­та­ми. Лег­ка чад­ра на плечі і чер­воні капці до­пов­ня­ли її ту­але­ту. Ли­ша­ло­ся ще на­рум’яни­ти ли­ця та звес­ти до­ку­пи фар­бою ду­ги брів. Ко­ли во­на бу­ла го­то­ва, то виг­ля­да­ла, як індійський бо­жок, і бу­ла ду­же за­до­во­ле­на з се­бе.

Та на подвір’ї, ку­ди во­на по­ва­гом вий­шла, ніко­му бу­ло ми­лу­ва­ти­ся кра­су­нею. Бідна дівчи­на зітхну­ла.

День уже гас. Бліде втом­ле­не мо­ре ліни­во хлю­па­ло в бе­рег. Кам’яні шпилі яй­ли ро­жевіли на небі, синій мо­рок хо­вав­ся по роз­па­ди­нах скель, а ліси по схи­лу гір чорніли, не­мов спа­лені.

Емене гля­ну­ла до­го­ри, на се­ло. При­ту­ле­не до гор­ба, во­но виг­ля­да­ло, як ве­ли­чез­ний щільник, пос­тав­ле­ний сторч. Ря­ди небіле­них хат з плос­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми сто­яли оден над дру­гим так, що покрівля од­но­го до­му слу­жи­ла подвір’ям для дру­го­го. Се­ред лісу ко­ло­нок, яки­ми бу­ли підперті піддаш­шя, чорніли двері і вікна, не­мов вхо­ди до пе­чер, а ра­зом все те на­га­ду­ва­ло но­ри річних ластівок на кру­то­му бе­резі річки. По плас­ких покрівлях сиділа куп­ка­ми жіно­та та, мов різно­барвні квітки, зак­ра­ша­ла свят­ни­ми стро­ями сіре тло го­ло­го се­ла. Ста­ра ге­ну­езька баш­та, об­луп­ле­на й пог­ри­зе­на зу­бом ча­су, сто­ячи од­далік, грізно по­зи­ра­ла з ви­со­кості на та­тарське му­рав­лисько, що во­ру­ши­лось у її стіп. Еме­не наг­леділа врешті ко­го їй тре­ба.

- Фатьме-е-е!.. - ве­рес­ну­ла во­на тон­ким прой­ма­ючим го­ло­сом.

- Емене-е-е! - по­чу­ла­ся од се­ла та­ка ж писк­ли­ва відповідь.

Емене жва­во вхо­пи­ла мідний ку­холь і по­да­ла­ся до «чішме» по во­ду.

Вона бігла вго­ру, по­ля­пу­ючи кап­ця­ми по ка­ме­нистій до­розі - струн­ка і зруч­на, як мо­ло­да кізоч­ка, - і чу­ла пе­редс­мак усіх дрібних спліток дріб’язно­го жит­тя та­тарської жінки, з яки­ми че­ка­ла на неї біля чішме под­ру­га. Од­нак на шо­се во­на му­си­ла зу­пи­ни­тись - знай­ома їй ка­валька­да чва­лом прос­ко­чи­ла повз неї: по­пе­ре­ду жінки, а за ни­ми кра­сунь Сеп­тар, рівний, як кілок, з вип­ну­ти­ми зо­ло­ти­ми грудьми, з на­хаб­ним, пев­ним у собі пог­ля­дом.

Кавалькада дав­но вже пром­ча­лась, а Еме­не усе сто­яла на місці та ди­ви­лась услід їй, не­мов че­ка­ла - чи не вер­неться її щас­тя, що зни­кає з-пе­ред очей, та чи не візьме її з со­бою у шир­ший, вільніший світ, ніж заґра­то­ва­на жіно­ча по­ло­ви­на в батьковій оселі? «Кєпек!» - при­га­да­лось їй згірдне батько­ве сло­во й пов­на не­на­висті пос­тать хаджі.

Серце в неї упа­ло, сльози зак­ру­ти­лись в очах…

***

В селі тем­но і ти­хо. Крам­ниці й ят­ки замк­нені, провідни­ки розсідла­ли свої коні, всякі про­давці «ямур­та» (яєць), ви­ног­ра­ду, чадр і іншо­го одк­ла­ли свої спра­ви на бу­день; вза­галі весь той рух, що чи­гає на повні ки­шені гя­урів, зу­пи­ни­ло свя­то. Му­ед­зин вос­таннє проск­рипів з міна­ре­та «ла ал­ла»… і пра­вовірні спо­чи­ва­ють. Тільки нев­си­пу­ще мо­ре бу­хає десь зда­ле­ку, не­мов нез­ри­мий ве­лет ви­ди­хає з се­бе ден­ну спе­ку, та зорі трем­тять в нічній про­хо­лоді, хо­ва­ючись од­на по одній за чорні, як хма­ри, шпилі яй­ли.

У стіп ге­ну­езької баш­ти бли­має світло. Там, у за­коп­ченій ди­мом роз­ко­лині, як у дуплі ве­ли­кої де­ре­ви­ни, ва­риться на роз­жа­ре­них вуг­лях ка­ва. Круг вог­ню, підоб­гав­ши східним зви­чаєм но­ги, си­дять бо­ро­даті хаджі у ве­ли­ких за­во­ях і прості му­сульма­ни у фе­зах. Хаджі Бекір зай­має по­чес­не місце: він си­дить попліч з мир­ша­вим тур­ком у біло­му ха­латі та зе­леній чалмі. То соф­та [3] з са­мо­го Стам­бу­ла, і йо­го муд­рих та свя­тих ре­чей зібра­ли­ся пос­лу­ха­ти пра­вовірні.

Усі мов­чать, усі по­важні.

Навіть кра­сунь Сеп­тар, що при­мос­тив­ся од­далік, склав­ши свої сильні, з ду­хом кінсько­го гною, ру­ки на батіг, якось не так гор­до ви­пи­нає зо­ло­том шиті гру­ди, з мен­шим зух­вальством по­зи­рає нав­ко­ло.

Вогонь бліка­ми грає на чер­во­них фе­зах, ося­ває смаглі об­лич­чя. Мідя­ний імбрик [4] си­чить на вогні, да­ле­ке мо­ре ритмічно бу­хає…

Та ось ка­ва за­па­ру­ва­ла у ма­лих філіжан­ках в ру­ках гос­тей - і соф­та по­чав.

Він го­во­рив ти­хо, скри­пу­чим мо­но­тон­ним го­ло­сом, квітис­то і дов­го. Він по­чав від Ада­ма. Яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­вав він ко­лиш­ню сла­ву й ве­лич та­тарсько­го пле­мені, йо­го бої з невірни­ми, в яких стяг Ма­го­метів обійшов ма­ло не півсвіту. Він зве­ли­чав пишність й мудрість ве­ли­ких ханів, роз­чу­лив­ся на згад­ку по­бож­ності пра­вовірних й відкрив сер­це Ал­ла­ха, ущерть пов­не радістю й за­до­во­лен­ням з вірних слуг про­ро­ка Ма­го­ме­та. Як місяць се­ред зірок, як орел се­ред птахів - та­ки­ми бу­ли му­сульма­ни се­ред інших на­родів. Він прик­ли­кав у свідки одвічні го­ри, що в своїй не­по­руш­ності ба­чи­ли ко­лиш­ню сла­ву ве­ли­ко­го на­ро­ду, зда­вав­ся на баш­ту, під кот­рою сидів: во­на пам’ятає ті ча­си, ко­ли по стінах її спли­ва­ла кров гя­урів, а на шпилі ся­яв півмісяць…

Майстерно й по­етич­но оповідав він усім відомі й усім до­рогі ле­ген­ди лю­ду, вик­ли­кав із мо­гил тіні свя­тих і ге­роїв, що пок­ла­ли го­ло­ви за віру й на сла­ву Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та. Текс­ти й про­роцт­ва з Ко­ра­ну пе­репліта­лись у бесіді, мов у штучній сітці, з каз­ка­ми лю­ду й чарівним за­пи­на­лом пок­ри­ва­ли ми­нувшість. В чор­них соф­ти­них очах горів во­гонь, а бліде ли­це ста­ва­ло ще блідшим. Пра­вовірні слу­ха­ли, ску­пив­ши ува­гу та в такт гой­да­ючись на підібга­них но­гах. А соф­та вів далі.

Він при­га­дав усі крив­ди, які за­подіяли гя­ури пра­вовірним. Во­ни зни­щи­ли їх царст­во, зруй­ну­ва­ли їхні оселі, їхнє доб­ро, цвіту­щий, як квітка, край обер­ну­ли в пус­ти­ню. Де ті людські се­литьби, де той на­род, що, мов працьови­та ко­маш­ня, осе­ляв ко­лись ро­дю­чу зем­лю? Йо­го не­ма, йо­го прог­нав з влас­ної землі во­рог. «Пог­ляньте, - гу­кав він, об­во­дя­чи нав­ко­ло ру­кою, - руїна, все по­жер­ли невірні… Во­ни зал­ля­ли бе­рег мо­ря, за­гар­ба­ли кращі землі, одтісни­ли решт­ки та­тар в го­ри, на камінь. П’ядь за п’яддю, ступінь за сту­пе­нем пе­ре­хо­дять та­тарські землі до рук невірним, і ско­ро не бу­де місця тут для свя­то­го ме­че­ту, не бу­де де сла­ви­ти Ал­ла­ха й Ма­го­ме­та… Та й чи бу­де ко­му? Старі зви­чаї ла­ма­ються, про­па­ла чесність, прос­то­та, ще­зає страх Бо­жий… не­чес­тиві за­ра­зи­ли гріхов­ни­ми бо­ляч­ка­ми пра­вовірних… роз­пус­та… ракія, [5] крадіжка навіть… Ал­ла-алла!.. Ти ба­чиш!»

І блідий мир­ша­вий ту­рок зняв ру­ки до міся­ця, що са­ме ви­ри­нув з мо­ря і об­лив усе синім