Читати книгу - "Некультурна, Ольга Кобилянська"

вікні понсові цвітучі цвіти, що тиснуться надармо до замарганого скла по дрібку сонця.

Між всім тим і завсігди оживлена вона. Сидить і або пряде, а як ні, то вирізує з дерев що-небудь. Хрести, ложки, мисочки або що-небудь інше дрібне, що їй на думку прийде.

- Хто вас вивчив таке робити? - питали її раз.

- Хто! - каже здивована.- Сама з себе! Так сидіти - не вдам. Як візьму дерево в руки, воно вже і саме виправиться.

Одного разу схоронилася в неї одна пані від дощу. Побачивши, що вона пряде гарно, і дізнавшися, що вона перебирає і для других прясти, приносила їй вже відтак роботу і заплату сама додому. Від часу до часу дарувала їй тютюну, завваживши, що се приводило її в дуже балакливий настрій. Гуцулка прив'язалася до неї, мов дитина, а коли її одного разу не було довший час дома і вона побачила її відтак несподівано на дорозі, з превеликої утіхи поцілувала її, на велике зчудування пані, в самі уста!

- Аж мені полегшало, що побачила вас знов! - говорила утішно.- Прийдіть до мене на вишні. Саме тепер зрілі,- запрошувала щиро паню.

- А принести вам і тютюну? Чи ви, може, вже перестали курити? - питала ніби поважно пані.

- Ой, де перестала! - відповіла вона майже з переляком.- Ще більше злюбила!

- Так? Ну, то я прийду і принесу вам пачку, а ви приладьте велику китицю жовтих гвоздиків... вже десь розцвілися у вас!..

- Ще і як! - хвалиться.- Такі великі в них головки і пишні... що - ей боже!

Другого дня по обіді вертала пані з проходу і вступила до неї. Застала її, як шила. Слухала її балаканки, а відтак спитала:

- Чому я в вас ніколи не бачу вишиваної сорочки, Параско? В гуцулок прецінь завсігди білля вишиване.

Вона змішалася трохи.

- Та десь там є,- відповіла і поглянула по хаті таким поглядом, що з нього виділося відразу, що «нема». Відтак додала, усміхнувшися: - Аж тепер я вас оббрехала! В мене нема писаних сорочок! Не люблю вишивати - та й так. І за дівчини не робила я сього ніколи. Бувалo, виперу файно, щоб біліла, як сніг, і так вбираю. Жіночих робіт я не любила і, таки скажу по правді, не люблю і тепер. Вірите чи ні? - Вигляд її хати свідчив о правді її слів.

- А що ж ви таке любили? - питає пані.

- А що! Челядинські, мужеські роботи. Треба граблі зробити - зроблю. Треба дров врубати - врубаю. Піти з кіньми до коваля - піду. Коновку збити - зіб'ю! Кілька разів ловила я коні у пана Куби на полонині - гей, гей!..

А відтак розсміялася весело.

- Чому ви смієтеся?

- Бо згадала, як не раз бувало. Я заводила кумедію! - її очі розпалювалися, мінилися, молоділа під очима або лучче сказати: не переставала бути молодою.

- Хлопцям голову завертала - не так?

Кутики її уст здригнулися свавільно.

- Та дуріли! - відповіла, і тими словами оповіла одну часть своєї історії.

Якою гарною мусила вона бути! І не лише лицем, що свідчило ще тепер о колишній майже інтелігентній, між тим простим народом незвичайній красі; але ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості, що пробивалися ще дотепер однаково сильно в кождім її слові, в погляді її мудрих блискучих очей, в кождім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, Що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе. Не мала ні крихти в собі з тої грубості, що п'ятнується словом «мужицтво», з котрим ніяк не може ані погодитися, ані зіллятися тонке чувство.

- Завертала! - повторила пані.- А наостанку вийшла за старого, за вдівця. Не так, Параско? Ваш чоловік був вдівець?

Вона подивилася проникливо на паню.

- Та відтак! Вдівець не чоловік? Ну,- додала вкінці,- вийшла, але така була вже воля божа і судільниць!

- А ваша ні? - подразнила її пані.

- Або я знаю? От зійшлися з противних сторін світу, щоби таки тутки побратися. Він чоловік сороклітній, і я тоді дев'ятнадцятилітня дівчина. Мала щастя, та й вже. Його не кождий має, інше то таке безщасне, що обходи його здалека, щоб не перейшло на тебе. В мене воно було, змалку було вже.

- Про ваше щастя ви мені ніколи не говорили, Параско,- каже пані, усміхаючись.

- Не розказувала, бо не питали.

- Ну, то закуріть собі, а руки най спічнуть трохи. Я буду слухати...

- Говорити не велике діло! - відповіла байдужно, а відтак набила свою коротку люльку, пакала довший час мовчки, заким тютюн не запалився, і стала оповідати. Жила від дев'ятого року свого життя у своєї нанашки. [4] Наймалася в своїм селі і на службу, а що роботи не боялася ніколи, було їй всюди добре. В п'ятнадцятім році поховала родичів. Її батько був великий майстер - будував церкви, а цілий її рід славний. Два сини одного її вуйка були таки дуже славні. Файні були оба і все разом держалися. Оба витесували з дерева скрипки, сідла, баклаги; а одного разу пішли оба в ліс рубати дерево; дерево зломилося і убило обох. Убило на місці. Їх і поховали разом в одну яму... А один знов, вуйкового сина син, Андрій йому на ім'я, і вона йому тітка,- той вже найславніший зі всіх. Дещо з того, що він витесував, забрав цісарський син. З такого роду вона, і не з буковинських гуцулів.

- Одної днини,- оповідала,- казала мені нанашка, аби в велике пущення - саме з неділі на понеділок - покласти всі тоті речі, що носиться того дня, т. є. в неділю - під подушку, і що той, що богом суджений, прийде в сні.

Я так зробила.

Все, що мала, носила того дня на собі, уклала під подушку і лягла спати.

І снилося мені.

Сниться мені, що іду на гору з бесагами, [5] в бесагах сіно. Іду високою горою в траві по пояс в ліс, а ліс сухий. Висохлий такий до найменшої галузки, аж порудів. Смутно так, тихо... Роздивлююся,- а передо мною взялася звідкись брама. З неї виходить чоловік, ні старий ні молодий, і несе місяць в руках, викручує ним. Став передо мною і поклав