Читати книгу - "Серця трьох"

не знайшли; втім, тонкий стан – це дорожче від рубінів. Родова ознака, як казали професори біології, котрі мене навчали.

Зависла довга пауза, і Паркер обережно вислизнув з кімнати, а Френк Морган заглибився у вивчення газетної статті про Панаму й з’ясував, що канал відкриють для судноплавства, очевидно, не раніше як за три тижні.

Задзеленчав телефон, і за допомогою електричних нервів сучасної високої цивілізації Доля зробила першу спробу простягнути свої щупальця і дістатися до Френка Моргана, що сидів у бібліотеці особняка, збудованого його батьком на Ріверсайд-драйв.

– Шановна місіс Керазес, – заперечив він у слухавку, – що б там не сталося, це просто тимчасовий ажіотаж. З «Темпіко петролеум» все добре. Це не спекулятивні папери, а цілком надійне вкладення капіталу. Тримайтеся їх. Тримайтеся міцно… Напевно, річ у тім, що якийсь фермер з Міннесоти приїхав до Нью-Йорка і вирішив купити кілька пакетів акцій, бо вони здаються йому солідними, а так воно і є… Ну й що тут такого, що вони подорожчають ще трохи? Все одно не продавайте. «Темпіко петролеум» – це вам не лотерея і не рулетка. Це – надійне підприємство. Мені б, наприклад, вельми хотілося, аби воно було не таким величезним – я б тоді міг фінансувати його сам… Та ні, вислухайте мене: зовсім це не жарт! Ми нині замовили тільки цистерн більше ніж на мільйон доларів. Наша залізниця і три нафтопроводи коштують понад п’ять мільйонів. Тільки діючі нафтосвердловини дадуть нам нафти на сто мільйонів доларів, так що нині головне наше завдання – доставити її до моря на танкери. Тепер саме час для вкладання коштів. Мине рік чи два, і державні папери проти ваших акцій видадуться справжньою дурницею… Авжеж, прошу. Не звертайте уваги на біржовий ринок. І потім – не я радив вам купувати ці акції. Я ніколи не давав своїм друзям таких порад. Та коли ви їх придбали, то тримайтеся за них. «Темпіко» таке саме солідне підприємство, як Англійський банк… Так, ми з Діком поділили вчора виграш. Дібралася чудова компанія. Хоча Дік, треба сказати, надто гарячий для бриджу… Так, щастило, як гравцю на біржі… Ха-ха! Я гарячий? Ха-ха!.. Так?… Скажіть Гаррі, що я зникну тижнів на два… Поїду вудити форель… Знаєте, весна, струмочки дзюрчать, у деревах бродить сік, розпускаються бруньки, зацвітають квіти… Так, на все добре. І тримайтеся обома руками за «Темпіко петролеум». Якщо вони трішки впадуть після того, як цей міннесотський фермер закінчить грати на підвищення, купіть ще. Я теж збираюся так зробити. Це все одно що знайти гроші… Авжеж… Атож, безперечно… Занадто це солідні папери, щоб отак – ні з сього ні з того – взяти й продати їх, адже вони, можливо, ніколи більше не подешевшають… Ну, звичайно, я знаю, що кажу. Я поспав сьогодні вісім годин і ще не випив ні краплі… Так, так… До побачення.

Не вставаючи з крісла, Френк потягнув до себе стрічку біржового телетайпа і ліниво пробіг її очима; те, що в ній повідомлялося, не викликало в нього особливого інтересу.

Повернувся Паркер, тримаючи в руках кілька тоненьких вудок; кожна з них була взірцем мистецтва і майстерності. Френк миттю підхопився з крісла, відкинув телеграфну стрічку, про яку відразу забув, і радий, як хлопчисько, що розглядає іграшки, хвацько заходився пробувати їх. Він то змахував вудками, аж волосінь свистіла, мов батіг, то обережно спритним рухом закидав її під високу стелю, ніби на другому кінці кімнати був невидимий ставок, у якому таємниче виблискувала форель.

Знову задзеленчав телефон. Обличчя Френка спалахнуло гнівом.

– Бога ради, поговори ти, Паркере, – наказав він. – Якщо це знову якась жінка, котра грає на біржі, скажи, що я вмер або п’яний, або захворів на тиф, або одружуюся – словом, вигадай щось.

Після недовгої розмови спокійним, ввічливим тоном, що так пасував до вишуканого стилю цієї холодної кімнати, Паркер промовив у слухавку: «Одну хвилинку, сер», – і, прикривши її рукою, сказав:

– Це містер Беском, сер. Він просить вас.

– Скажи містеру Бескому, щоб він ішов до дідька, – відповів Френк, замахнувшись так, начебто хотів хтозна-куди закинути вудку; і справді, якби волосінь описала ту дугу, яку накреслив його зачарований погляд, вона вилетіла б у вікно і, цілком імовірно, на смерть перелякала б садівника, що стояв навколішках й пересаджував кущ троянди.

– Містер Беском каже, що це щодо становища на біржі, сер, і що він затримає вас не більш як на п’ять хвилин, – наполягав Паркер, але так делікатно і м’яко, немов переказував якесь зовсім несуттєве, дріб’язкове доручення.

– Гаразд! – Френк обережно приставив вудку до столу і взяв слухавку. – Алло, – промовив він в апарат. – Так, це я, Морган. Тільки хутчіше. У чому річ?

Він із хвилину послухав, потім роздратовано перебив співрозмовника:

– Продавати? Дзуськи. В жодному разі… Звичайно, я радий це чути. Проте навіть якщо акції подорожчають на десять пунктів, – чого, звичайно, не трапиться, – все одно тримайте їх. Цілком можливо, що це закономірне підвищення і вони вже більше не впадуть. Ці акції – штука надійна. Вони коштують значно дорожче, ніж котируються. Взагалі цього можуть і не знати, але ж я знаю. За рік вони дійдуть двохсот, – звичайно, якщо в Мексиці припиняться ці вічні революції… А ось коли акції впадуть, ви одержите від мене наказ купувати… Дурниця. Хто це хоче придбати контрольний пакет? Та ні, це суто спорадичне явище… Що? Перепрошую. Я хотів сказати: суто тимчасове явище. Нині я їду тижнів на два вудити рибу. Якщо акції впадуть на п’ять пунктів – купуйте. Купуйте все, що будуть пропонувати. Запам’ятайте: коли людина має велике підприємство і розпочинається гра на підвищення його акцій, це може бути так само небезпечно, як гра на зниження… Так… Звичайно… Так… До побачення.

Френк із захватом знову взявся за вудки, а тим часом на іншому кінці міста, у кабінеті Томаса Рігана, уже невтомно працювала Доля.

Томас Ріган наказав своїй армії маклерів скуповувати акції «Темпіко петролеум», пустив різними таємничими каналами чутку, ніби в «Темпіко петролеум» якісь ускладнення з мексиканським урядом щодо концесії, і заходився читати звіт свого експерта з нафти, який два місяці на місці вивчав реальні перспективи й можливості цієї компанії.

Зайшов клерк, подав візитну картку й доповів, що якийсь іноземець наполегливо просить його прийняти. Ріган глянув на картку й сказав:

– Передайте цьому панові, сеньйору Альваресу Торесу, що я не можу його прийняти.

За п’ять хвилин клерк повернувся з тією самою карткою, але тепер на другому її боці було щось