Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

У залі не було нікого — це полегшило справу. Він підійшов до настінного старосвітського телефону, замовив розмову з Варшавою. Службіст Льозе, якому випало чергувати, не спав, відгукнувся майже відразу.

— Шістьох чоловік, — наказав Дібеліус, — якомога швидше, — і поклав трубку на важелі. Він не хотів задовольнити цікавість Льозе й не бажав йому щось розповідати. Нехай думає, що шеф просто боїться вертатися вночі без супроводу.

Графові гості збиралися вже до від’їзду. По черзі підходили до Вонсовського, тиснули йому руку, а він кожному з однаково привабливим усміхом казав, що це він, господар, повинен дякувати за честь, яку зробили йому. Дібеліус умостився в глибокому кріслі біля каміна. Він випростав ноги і гриз незапалену сигару.

— Ви не їдете, пане штандартенфюрер? — звернувся до нього худий полковник саперних військ із довгою зморшкуватою шиєю, як в обскубаного індика, на якій метлявся залізний хрест.

— Моя машина зіпсувалася, — збрехав Дібеліус.

— Ми підвеземо вас, — запропонував майор військово-повітряних сил.

— Дякую, — відповів. — Я наказав, щоб мені надіслали іншу. Я почекаю. Звісно, якщо наш господар дозволить.

— Звичайно, пане штандартенфюрер, — сказав граф. — Якщо ви себе погано почуваєте…

— Я чудово себе почуваю. Давно так не почував.

— Я мав на увазі, — пояснив Вонсовський, — кімнати для гостей. Францішек добре напалив. Ви переспите, вранці їхати приємніше. Які чарівні засніжені ліси на світанку!

— Вам добре, пане Вонсовський, — сказав Дібеліус, простягаючи одночасно руку майорові, — вам добре, — повторив він, — у вас є час милуватися чарами природи. А я не можу дозволити собі спати цієї ночі, навіть у кімнаті, яку так натопив ваш Францішек. Мені треба ще допрацювати.

За вікном загурчали мотори автомашин, якими від’їжджали офіцери. Вонсовський провів їх аж до вхідних дверей. Дібеліус, зручно вмостившись у кріслі, димів сигарою, нарешті запаливши її полінцем із каміна.

— Ви надзвичайна людина, Дібеліус, — сказав Вонсовський, влаштовуючись у другому обтягнутому шкірою кріслі. — Після такого дня ви ще працюватимете? Але я вам вірю, хоч іще півгодини тому я дав би голову на відсіч, що ви підете спати. Оце риса справжнього німця: обов’язки на першому місці. Якби мої співвітчизники дотримувалися цього правила, то історія, може, була б до них прихильніша. Та що вдієш: ми любимо базікати, мітингувати…

— Любите їсти й пити, це мені у вас подобається.

— То, може, ще по крапельці чудової наливки? Її робив Францішек за рецептом своєї матері, яка була економкою у маєтку моєї матері, графині фон Екендорф. Ну, то як?

— Залюбки скуштую наливку з такою генеалогією.

Францішек ніби лише на це й чекав — нахилився до них з тацею, на якій стояли вже кришталева карафка, наповнена променистим рубіновим трунком, і два важкі кришталеві келишки.

— Нумо, мій Вонсовський! — Дібеліус підняв келишок. Скуштував трунок, цмокнув з визнанням. — Отже, через свою матір de domo фон Екендорф ви родичі з оберстом Райнером?

— Точніше кажучи, — відповів Вонсовський, — пан оберст називає мене кузеном лише через свою люб’язність. Про таке родичання поляки кажуть: десята вода на киселі.

— Однак у ваших жилах тече наполовину німецька кров. Цікаво — багато це чи мало?

— Саме стільки, щоб здобути доброзичливість і довіру німецьких офіцерів. Якби не фатальний кінець світової війни, ми, може б, служили в одному полку. Пригадую, вже тоді, — в дванадцятому—тринадцятому році, — багато розумних офіцерів думали про об’єднання всіх німців під владою одного цісаря.

— І тільки нашому фюреру вдалося здійснити мрії польських колег. Отже, й ваші? Ці п’ятдесят відсотків німецької крові…

— Боюся, — перебив його Вонсовський, — щонайбільше сорок дев’ять. Зараз у моїх жилах плине принаймні один відсоток алкоголю. Але я перебив вас.

— Дурниці, Вонсовський. Ми ще не раз повернемось до цієї розмови, повірте мені на слово. Вам ще набриднуть розмови зі мною.

Вони почули шум моторів.

— Нарешті! — сказав Дібеліус. — Приїхали. Ще мить, і вам урвався б терпець.

Енергійним рухом він узяв Вонсовського під руку. Гауптштурмфюрер СС Адольф Льозе саме обтрушував сніг, коли вони підійшли до дверей залу. Обличчя Дібеліуса, досі лагідне й доброзичливе, вмить посуворішало.

— Тепер, Вонсовський, ходімо відвідаємо вашу ванну. — Він розстебнув кобуру, вийняв зброю. — Ходімо, Льозе, побачиш щось цікаве. Пан граф піде з нами, — уклонився він глузливо. На щастя, він не помітив лакея Францішка, який виходив із кухні і трохи затримався біля сходів.

Тим часом Дібеліус, як вправний цирковий ілюзіоніст, поволі наближався до умивальника. Одним рухом, але повільним, урочистим, він смикнув за край умивальника.

— Це ж несподівано, Вонсовський?

— Тайник? — Вонсовський притулив до ока скельце пенсне, ніби не йняв очам віри.

— Хіба ви не знали?

— В мисливському будинку я буваю рідко, у мене квартира у Варшаві. Цікаво, ці старі будинки завжди мають якісь таємниці.

— Справді, дуже цікаво, — спокійно сказав Дібеліус. — Особливо те, що на цих купюрах, — він простяг руку до схованки і з тріумфом підсунув пачку під очі Вонсовському, — є дата випуску: 1939, 1938, о, є навіть 1940. Справді, таємничі ці старі, рідко використовувані мисливські будиночки. — З пачки цигарок “Juno” він виклав на долоню касети мікрофільмів. — Ну що, Вонсовський?

— Багато грошей, як на око прикинути, — сказав Вонсовський. Дістав цигарку, закурив.

Але Дібеліусові остогидла ця гра.

— Візьміть його! — закричав він. Дібеліус щосили штовхнув Вонсовського до есесівця, який, зачувши галас, з’явився на порозі ванни.

— Дивний спосіб віддячувати за гостинність. — Вонсовський струсив попіл з відлогів. — Сподіваюсь, шубу я можу взяти?

— Мовчати! Я ще віддячу! Бабуся фон Екендорф не допоможе тобі. Льозе, — пригадав він раптом, — тут ще є лакей.

— Авжеж, — сказав Вонсовський. — Ви досі не дали мені сказати, що цією ванною користуються слуги, а моя — вгорі.

Льозе, вихопивши з кобури зброю, кинувся до кухні. За мить повернувся. Йому все пояснило відкрите навстіж вікно.

— Утік, — сказав він. — Зважаючи на те, як там холодно, сталося це кілька хвилин тому.

— То це Францішек? — спитав Вонсовський. — Неймовірно. Але в іншому разі нащо було тікати? Мені прикро, пане штандартенфюрер, що в моєму домі знайшлася людина…

— Мовчи, — сказав Дібеліус тихо. — Ми побалакаємо у Варшаві. — І, не дивлячись на Вонсовського, рушив до дверей.

Два баншутці, навантажені провіантом; зробили цим разом великий гак, оминаючи мисливський будиночок.

— Диви, Хорст, — сказав нижчий, показуючи рухом голови на тьмяне світло, що лилося з вікон будинку. — Пан із паном завжди домовляться. Коли ти граф, то можеш бути й поляком.

Але вищий із баншутців не підтримав цієї теми. Він захопився приборкуванням гуски, яка била крильми, намагаючись вирватись із одубілих від морозу рук.

3

Оберст Райнер, нервуючи, тремтячими руками застібав ґудзики на сорочці і