Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

то виявив, що люди, уявляючи, скажімо, троянди, великого значення надають кольору. Але його троянди були чорними. Він полюбляв чорне. Пасує до всього. Чи пасуватиме. Рано чи пізно.

Знайомі люди — а таких у Смерті було небагато — дивно реагували на розміри приміщень. Просто їх не помічали.

От, скажімо, Альберт. Двері прочинилися, й Альберт переступив поріг, намагаючись зайвий раз не хитати тацю з чашкою й блюдечком...

...і от уже за мить він посередині кімнати, стоїть на краєчку квадратного килима, що обрамлював Смертин робочий стіл. Смерть втратив надію зрозуміти спосіб, в який Альберт устигав так швидко здолати величезну відстань, аж якось раптом здогадався, що для Альберта цієї відстані просто не існувало...

— Приніс вам ромашкового чаю, пане, — повідомив Альберт.

— М?

— Пане?

— ДАРУЙ. Я МІРКУВАВ. ЩО ТИ ТАМ МЕНІ КАЗАВ?

— Про чай з ромашки.

— Я ДУМАВ, ІЗ НЕЇ МИЛО РОБЛЯТЬ.

— Можна і мило, і чай, пане, — пояснив Альберт. Він непокоївся. Він завжди непокоївся, коли Смерть про щось замислювався. Не можна на такій роботі про таке замислюватися. Ще й із такого непідходящого боку.

— ЯКА КОРИСНА РОСЛИНА. ОЧИЩУЄ І ЗОВНІ, І ВСЕРЕДИНІ. — Смерть знову вклав нижню щелепу на п’ястки.

— Пане? — за якийсь час перепитав Альберт.

— М?

— Чай вихолоне, коли отак лишите.

— АЛЬБЕРТЕ...

— Так, пане?

— Я ТУТ МІРКУВАВ...

— Пане?

— НАЩО ЦЕ ВСЕ? ОТ СЕРЙОЗНО. ЯКЩО ЗАЗИРНУТИ В СУТЬ.

— А. Е. Не можу знати, пане.

— НЕ ХОТІВ Я ЦЬОГО РОБИТИ, АЛЬБЕРТЕ. ТОБІ ЦЕ ВІДОМО. ТЕПЕР Я ЗНАЮ, ЩО ВОНА МАЛА НА УВАЗІ. НЕ ТІЛЬКИ ПРО КОЛІНА.

— Хто «вона», пане?

Відповіді не було.

Альберт дійшов до дверей і озирнувся. Смерть знову тупо дивився перед собою. Так наполегливо втуплюватися більше ніхто не вмів.

Не так уже й погано було, коли її не бачили. Вона радше переймалася тим, що бачила сама.

Іноді це були сни. Вони були лише снами, звісно. Сюзен знала, що, за новітніми теоріями, сни — це всього лиш образи, що виринають, доки мозок сортує спогади про минулий день. Вона б в це охоче повірила, коли б серед подій минулого дня бували летючі білі коні, величезні темні кімнати й численні черепи.

Але це тільки сни. Та вона бачила й інше. Наприклад, Сюзен нікому не розповідала про дивну жіночку в спальні пансіону тієї ночі, коли Ребекка Повідець поклала під подушку випалий зуб. Сюзен бачила, як жінка увійшла до кімнати крізь прочинене вікно й стала біля ліжка. Вбранням вона трохи нагадувала молочницю й не була лячною на вигляд, нехай і проходила крізь меблі. Було чути дзвін монет. На ранок зуба під подушкою вже не було, а Ребекка збагатилася на 50 пенсів.

Сюзен це страшенно дратувало. Вона знала, що неврівноважені люди розповідають своїм дітям про всіляких там зубних фей, та цього було не досить для існування таких персонажів. Це означало кашу в голові. Каша в голові Сюзен не подобалася, і в будь-якому разі це було серйозне порушення режиму, насаджуваного панною Дупс.

Із іншого боку, не таке вже й страшне. Панна Євлалія Дупс разом із колегою, панною Делькрос, заснували коледж, виходячи з неочевидної думки, що в дівчаток, доки з ними хтось не одружиться, є купа вільного часу, який можна витратити на пізнання світу навколо.

Тоді було багато шкіл, та всі вони так чи інак належали церквам чи гільдіям. Панна Дупс заперечувала церкви з міркувань логіки, а гільдії відкидала, бо ті пропонували дівчатам лише два фахи — крадійство й швацтво. Але світ такий великий і небезпечний, що краще б дівчаткам озброюватися твердими знаннями геометрії й астрономії. Адже панна Дупс щиро вірила: між дівчатками й хлопчиками немає, по суті, жодної різниці.

Принаймні такої, про яку варто було б говорити.

Такої, про яку стала б говорити панна Дупс.

Тож вона була певна в користі заохочування до логічного мислення й здорової цікавості серед юних вихованок — хоча такий підхід, коли вірити народній мудрості, мало відрізняється від спроб під час повені полювати на крокодилів з картонного човна.

Бо, наприклад, коли вона, нервово тремтячи гострим підборіддям, читала ученицям лекцію про страшні небезпеки, що чигають на них за стінами пансіону, три сотні світлих і не позбавлених здорової цікавості голівок вирішили, що 1) якнайшвидше треба дослідити ті небезпеки і 2) як сталося, що панна Дупс про ті небезпеки знає. Крім того, високі шпичасті стіни навколо пансіону не були перепоною для тих, чий розум напакували тригонометрією, а тіло зміцнили фехтуванням, гімнастикою й холодними ваннами. Панна Дупс вміла зацікавити небезпеками.

Отже, був той випадок із опівнічною гостею в спальні. За якийсь час Сюзен вирішила, що сама її вигадала. Це було єдине логічне пояснення. А з логікою в Сюзен було все гаразд.

Кажуть, усі чогось шукають.

Імп шукав, куди б йому податися.

Фермерська підвода, що на ній він дістався до роздоріжжя, поторохкотіла полями геть.

Він дивився на знак при роздоріжжі. Одна стрілка вказувала на Квірм, друга — на Анк-Морпорк. Про Анк-Морпорк він знав досить, щоби розуміти, що це велике місто, збудоване переважно з глини, а отже, ним його родичі-друїди навряд чи зацікавляться. При собі в нього було три анк-морпоркські долари й трохи дріб’язку. Мабуть, за анк-морпоркськими мірками це негусто.

Про Квірм він нічого не знав, окрім хіба того, що це прибережне місто. Шлях на Квірм був не таким уже й второваним, а от в Анк-Морпорк, очевидно, хтось їздив чи йшов весь час.

Розумно було би спершу попрямувати до Квірма, щоби скуштувати міського життя. Розумно було би трохи дізнатися про спосіб мислення міських людей, перш ніж прямувати до Анк-Морпорка, найбільшого, як кажуть, міста на світі. Розумно було би влаштуватися у Квірмі на роботу й підзаробити трохи грошенят. Розумно було би навчитися ходити, перш ніж зриватися на біг.

Здоровий глузд підказував усе це Імпові, тож він рішуче покрокував у бік Анк-Морпорка.

Коли вже говорити про зовнішність, то Сюзен частенько нагадувала іншим кульбабку, яку от-от здмухне їм просто в обличчя якийсь жартун. Вихованки пансіону мусили вбиратися у вільні темно-сині вовняні сукні-футлярчики від шиї до кісточок — практичні, корисні для здоров’я й привабливі, мов нестругана шалівка. Лінія талії десь на рівні колін. Та Сюзен уже помалу заповнювала простір всередині сукні з давніх причин, яким панна Делькрос не приділяла належної уваги на уроках