Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

одній з помічниць, а та розкрила стінну шафку й видобула тонку металеву стрічку, якою стала обкручувати голову Пула.

— Для чого це? — спитав він, ствердившись серед тих важких пацієнтів, що так дратують лікарів і завжди хочуть знати, що з ними відбувається. — Зчитувач ЕЕГ?

Професор, старша медсестра і помічниці — всі виглядали спантеличено. Тоді обличчям Андерсона повільно поширилася усмішка.

— А! Електро… енце… фало… грама, — повільно сказав він, ніби видобуваючи слово з глибин пам’яті по складах. — Дуже точно. Ми просто хочемо стежити за показниками вашого мозку.

«У мого мозку були б чудові показники, якби ви дали мені ним користуватися, — буркнув про себе Пул. — Але принаймні ми почали кудись рухатися — нарешті».

— Містере Пул, — сказав Андерсон, і досі говорячи тим дивним сповільненим тоном, ніби вдаючись до чужої мови, — ви, звісно, знаєте, що в певний момент… вибули з ладу… через серйозну пригоду, поки працювали за бортом «Діскавері».

Пул кивнув на знак згоди.

— Я починаю підозрювати, — сухо сказав він, — що «вибув з ладу» — це м’яко сказано.

Андерсон видимо розслабився, на його обличчя повільно виповзла усмішка.

— Цілком точно. Розкажіть мені, що, на вашу думку, сталося.

— Ну, в найкращому разі, після того як я втратив свідомість, Дейв Боумен врятував мене й повернув на борт корабля. Як там Дейв? Мені ніхто нічого не каже!

— На все свій час… А в найгіршому разі?

Френкові Пулу здалося, що на шию ззаду легенько подув холодний вітерець. Підозра, що повільно формувалася у свідомості, набирала чіткіших рис.

— Тоді я помер, але мене повернули сюди — хоч би де воно є — і ви змогли мене оживити. Дякую…

— Цілком правильно. І ви повернулися на Землю. Ну, ви дуже близько до неї.

«Що він має на увазі — «дуже близько до неї»? Тут точно є якесь гравітаційне поле — значить, ми всередині колеса орбітальної космічної станції, що повільно обертається. Втім, нехай — треба думати про набагато важливіші речі».

Пул подумки виконав кілька розрахунків. Якби Дейв поклав його до гібернаріума, оживив решту екіпажу й завершив місію до Юпітера — ну, тоді він міг пробути «мертвим» щось близько п’яти років!

— А яка сьогодні дата? — спитав він якомога спокійніше.

Професор і старша медсестра ззирнулися. Пул знову відчув холодок на шиї.

— Мушу сказати вам, містере Пул, що Боумен вас не врятував. Він вважав, — і ми не можемо його звинувачувати, — що ви незворотно померли. Крім того, перед ним постала страхітливо серйозна криза, що загрожувала його власному життю…

— Тож ви подрейфували в космос, проминули систему Юпітера й направилися до зірок. На щастя, ваша температура опустилася набагато нижче за точку замерзання, аж увесь метаболізм припинився — але справжнє чудо в тому, що вас узагалі знайшли. Вам пощастило більше, ніж будь-кому з нині живих. Ні — найбільше з усіх, хто жив у будь-які часи!

«Невже? — похмуро спитав себе Пул. — П’ять років, подумати тільки! Могло бути й століття — або й більше».

— Кажіть уже, — зажадав він.

Професор і старша медсестра ніби звірилися з невидимим екраном: вони перезирнулися й кивнули на знак згоди, а Пул здогадався, що вони всі під’єднані до інформаційної системи лікарні через смугу, яку йому вдягнули на голову.

— Френку, — мовив професор Андерсон, невимушено перемкнувшись у режим давнього родинного терапевта, — це може вас вразити, але ви здатні впоратися — і що скоріше ви дізнаєтеся, то краще. Ми тепер на початку четвертого тисячоліття. Повірте мені — ви залишили Землю десь тисячу років тому.

— Я вірю, — спокійно озвався Пул. А тоді, на його страшенне роздратування, кімната закружляла навколо нього, і далі він нічого не пам’ятав.

Опритомнівши, він побачив, що, замість сумної лікар­няної палати, лежить у розкішному номері з приваб­ливими — і регулярно оновлюваними — зображеннями на стінах. Деякі з них були відомими картинами, а інші показували морські й суходільні пейзажі, що могли належати до його часів. Нічого чужого чи тривожного: він припускав, що до цього черга дійде трохи згодом.

Його теперішнє оточення, вочевидь, було дбайливо запрограмоване: він роздумував, чи є тут якийсь еквівалент телебачення (Скільки каналів може бути в Четвертому тисячолітті?), але не бачив коло ліжка жодного пульта. Про новий світ треба дізнатися так багато: він був дикун, що раптом зустрівся з цивілізацією.

Але спершу він мусить відновити сили… і вивчити мову. Навіть розвиток звукозапису, якому на момент народження Пула вже виповнилася сотня років, не запобіг значним змінам у граматиці й вимові. А ще ж були тисячі нових слів, здебільшого в галузі науки й технологій, хоч іноді йому і вдавалося проникливо здогадатися про їхнє значення.

Ще більше збивала з пантелику сила-силенна відомих і сумновідомих імен, що накопичилися за тисячу років, і які йому нічого не говорили. Кілька тижнів, поки він не накопичив базу знань, більша частина його розмов уривалася для біографічних довідок. Відповідно до того, як Пул міцнішав, зростала і кількість його відвідувачів, але завжди під дбайливим наглядом професора Андерсона. Серед них були фахівці з медицини й дослідники інших дисциплін, а також — найцікавіші для нього — командири космічних кораблів.

Історикам і лікарям він не міг розказати багато такого, що не було б записане в гігантських базах даних людства, але йому часто вдавалося точніше направити їхні дослідження й вказати на нові обставини подій його часу. Хоч усі ставилися до нього з цілковитою повагою й терпляче слухали, коли він намагався відповідати на їхні питання, але свої відповіді на його питання вони нібито давали неохоче. Пулові почало здаватися, що його надмірно оберігають від культурного шоку, і напівсерйозно роздумував, як можна втекти з номера. Кілька разів, коли йому траплялося побути самому, він виявляв, що двері замкнені, і не дивувався цьому.

А тоді все змінило прибуття доктора Індри Воллес. Попри ім’я, її головним расовим складником був японський, і часом, з мінімальною допомогою уяви, Пул бачив у ній таку собі зрілу гейшу. Навряд чи то був слушний образ для видатного історика, що обіймав віртуальну посаду в університеті, який і досі міг похвалитися справжнім плющем на стінах.

Вона була першим відвідувачем з добрим знанням Пулової англійської мови, і він дуже зрадів знайомству з нею.

— Містере Пул, — почала вона дуже діловим тоном. — Мене призначено вашою офіційною провідницею і, скажімо так, наставницею. Я маю відповідну кваліфікацію, бо спеціалізуюся на вашому періоді. Тема моєї дисертації: «Падіння національних держав у 2000—2050 роках». Гадаю, що ми з вами можемо багато в чому одне одному допомогти.

— Я впевнений у цьому. Для початку я хотів би вибратися звідси, щоб трохи побачити ваш світ.

— Саме це ми й зробимо. Але спершу вам треба отри­мати іденту. До того часу ви будете — як це називалося? — неособою. Буде неможливо кудись піти й щось зробити. Жоден зчитувач не визнає вашого існування.

— Я так і думав, — відповів Пул, іронічно посміхаючись. — У мій час уже йшло до цього — і багато кому така ідея була ненависна.

— Такі люди є й тепер. Вони вибираються й ідуть жити в дичавині — її на Землі набагато більше, ніж було у вашому сторіччі! Але вони завжди беруть із собою компаки,