Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

а не чортів ерзац, який подають в інших кнайпах. І найголовніше — ​тут я впевнений, що ніхто нас не підслухає… 

— Отже, ми нарешті перейдемо до справи, — ​сказав Шобер. 

— Власне, так… — ​канцлер дістав із кишені срібну папіросницю і також закурив. Дим заклубочився довкола його обличчя й пальців, розтягнувся хмаркою над столом і ліниво звився догори. 

— Мова йтиме про одного з твоїх підлеглих, — ​почав Реннер, — ​оберкомісара віденської поліції. 

Шобер здивовано подивився на співрозмовника, а тоді відкинувся на спинку стільця. Він і далі не зводив очей з канцлера, проте відстань між ними дещо збільшилась, мовби Реннер був палаючим каміном, і Шобер побоювався обпектись. 

— Відколи ти цікавишся моїми підлеглими? — ​запитав директор поліції. 

— Відтоді, відколи ними цікавиться маршал Пілсудський[7]. 

Шобер не стримався й хрипко засміявся, ледь не вдавившись при цьому сигарним димом. 

— Який ще Пілсудський, Карле? — ​перепитав він, відкашлюючись і знову знімаючи окуляри, цього разу, щоб витерти з очей сльози, які у нього проступили. Реннер, втім, залишився серйозним і терпляче дочекався, коли той закінчить свою процедуру. 

— Який ще Пілсудський? — ​повторив запитання директор поліції вже спокійніше. 

— Ти знаєш багатьох Пілсудських, Йоганне? 

— Ні, лише одного. 

— От і я також. 

— Гаразд, але настобіса йому мій оберкомісар? До речі, як звати цього щасливчика, яким цікавиться сам польський маршал? 

— Зараз… — ​Реннер поліз до кишені, де тримав записника. З іншої він витягнув монокля на срібному ланцюжкові. — ​У твого підлеглого слов’янське прізвище. Боюся хибно вимовити… Хвилинку. 

Канцлер енергійно перегортав списані сторінки, шукаючи потрібного запису. Врешті знайшов. 

— Адам Ві-сто-вич… — ​прочитав він. — ​Саме так, оберкомісар Адам Вістович. Це його видачі вимагає Польська держава. У чому, як ти розумієш, її, за потреби, підтримають тутешні представники альянтів[8]… 

— Але чим він завинив, чорт забирай? — ​директор вимовив це, мабуть, занадто гучно, бо Реннер озирнувся, щоб пересвідчитись, чи не дослухається хтось до їхньої розмови. Після цього знаком попросив Шобера говорити тихіше. 

— Мені достеменно невідомо в чому річ, але, гадаю, йдеться про його колишню співпрацю з HK — Stelle[9], — ​сказав канцлер. — ​Ти, без сумніву, знаєш, що цей Віст… Вістманн… Вісто… 

Реннер сердито клацнув пальцями й знову зашурхотів сторінками записника, який встиг перед тим згорнути. Доброї пам’яті на прізвища він ніколи не мав. 

— Вістович, — ​допоміг йому директор. 

— Саме так… Отож ти мав би знати, що твій оберкомісар у минулому — ​конфідент[10] імперської розвідки. 

— Після того, як її розформували, багато колишніх агентів знайшли собі нові місця служби. І не лише в поліції. 

— Розумію. Але тільки одного з них вимагає видати відроджена Річ Посполита. Отже, цей Вістманн, якогось дива, для них — ​значуща фігура. 

— Вістович, — ​знову виправив його Шобер. 

Реннер стомлено відмахнувся. 

— Байдуже, як там його звати… 

Розмова перервалася, коли до столика знову наблизився кельнер: приніс коньяк, сир та хліб. Поставивши все на стіл, він пообіцяв, що шніцелі й картопляний салат будуть за мить. Після цього вклонився і знову відійшов. 

Канцлер важко зітхнув. 

— Збирався спокійно посидіти за коньяком і потеревенити з тобою, але, схоже, не вийде, — ​сказав він. Після цього підніс чарку до носа і вдихнув аромат дорогої випивки. 

— Щоб спокійно теревенити, Карле, треба підбирати спокійну тему. А поки що ти пропонуєш згодувати полякам одного з кращих віденських поліціянтів. При всій повазі до вас, Herr Kanzler, я, чорт забирай, не можу сприймати це холоднокровно. Тим більше зараз, коли добрі функціонарії на вагу золота. 

— Хіба я сказав саме так? Що вже завтра у тебе буде на одного поліціянта менше? — ​Реннер ковтнув коньяку і потягнувся за новою цигаркою. 

— Ні, але навряд чи Республіка псуватиме стосунки з Польщею через якогось оберкомісара, — ​зауважив директор. 

— Твоя правда. Зізнаюся, якби все було так просто, ти би отримав від мене листа, в якому був би наказ негайно арештувати цього Вістовича. Ми вирішили б усе на рівні канцелярії. Не сиділи б зараз тут, і ти не спопеляв би мене своїм вогненним поглядом. Проте є одна обставина… 

— Яка ж? 

Реннер несподівано сплеснув у долоні. 

— А-а-а, от і наші шніцелі! 

До них справді знову підійшов кельнер, тримаючи на таці решту замовлення: дві великі тарелі з холодним картопляним салатом і майстерно обсмаженим до золотистої скоринки м’ясом. Це були справжні віденські шніцелі: соковита телятина, відбита до тонкого листа, посипана борошном, хлібними крихтами, перцем і сіллю, а потім спроваджена на пательню з розпеченим маслом, де й була доведена до цього божественного стану. 

— У мене в голові паморочиться від цього аромату, — ​продовжував тішитися Реннер. — ​Спасибі, Herr Ober[11]. 

Кельнер вклонився і запитав, чи не бажають панове ще чогось. 

— Ще коньяку, але залиште нам цілу пляшку, — ​розпорядився канцлер. 

— Одну хвилину, — ​відповів той і справді миттю приніс відкоркований для них «Rémy Martin». 

— Ще якихось два роки тому було б украй непатріотично замовити у кнайпі французький коньяк, — ​промовив Реннер, розтинаючи свій шніцель спочатку надвоє, потім учетверо й так далі, нарізаючи його на зручні шматочки. — ​Як добре, що часи змінилися. 

— Можливо, часи змінилися, але не люди, — ​відповів Шобер. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Те, що для багатьох ветеранів, які повернулися з фронту, і просто для гарячих голів війна не закінчилась, а перенеслась сюди, до Відня. Мовляв, ми б ніколи не капітулювали, якби не внутрішні зрадники. 

— Як-от каторські моряки?[12] 

— Так. І комуністи на вулицях… Я і мої люди щодня з цим маємо справу. Кожне друге вбивство у столиці стається на політичному ґрунті. 

— Тобі як монархісту, думаю, це особливо неприємно. 

— Я не вважаю себе монархістом, Карле, але прошу, повернімось до мого оберкомісара. Що за обставина стримала тебе від рішучих дій супроти нього? 

— Бачиш, Йоганне. Майже в один час із Польщею голову цього Вістовича забажала Радянська Росія. 

Шобер не стримав усмішки. 

— Он як? А хіба ми маємо дипломатичні стосунки з більшовиками? — ​запитав він. 

Реннер скривився, як від кислого яблука. 

— Заради Бога… офіційно, звісно, ні. Але не можемо ж ми ігнорувати такий велетенський шмат суші. Нам повідомили через канал у Берліні. Все як завжди… І так само через Берлін чекають нашої відповіді. 

Шобер якусь мить мовчки дивився на співрозмовника, а тоді врешті й сам підніс до рота чарку з коньяком. Трохи відпив, віддаючи подумки належне Реннеру за його вибір. Алкоголь був пречудовий. Знову затягнувся сигарою. Їсти чомусь не хотілося, попри те, що через шалений день не зміг