Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

виробами з лозняка. Синів ніде не було видно, напевне займалися розтринькуванням заробленого мамцею майна. – Майстре Любистку, як же воно? Залишите нас у невпевненості? Адже це не кінець вашої балади? Заспівайте ж нам про те, що було далі!

– Пісні та балади, – уклонився артист, – не скінчаються ніколи, о, пані, бо поезія є вічною і безсмертною, не знає вона ані кінця, ані початку…

– Але що було далі? – не давала збити себе з пантелику торговка, щедро й з брязкотом сиплячи монетами до цеберка, підставленого учнем. – Хоча б скажіть нам про те, якщо не маєте бажання співати. Не було у ваших піснях жодних імен, але ж ми знаємо, що отой оспіваний вами відьмак – то ніхто інший, як славетний Ґеральт із Рівії, а ота чародійка, до якої він палає гарячим коханням, – то не менш славетна Йеннефер. А оте Дитя Несподіванка, приречене й призначене відьмакові, – це ж Цірілла, нещаслива княжна зі зруйнованої загарбниками Цінтри. Чи ж не так?

Любисток усміхнувся зарозуміло й таємничо.

– Співаю я про справи універсальні, достойна добродійко, – заявив. – Про емоції, що можуть стати таланом кожного. Не про конкретних осіб.

– Авжеж! – крикнув хтось із натовпу. – Кожен знає, що співи ваші про відьмака Ґеральта мовили!

– Так, так! – запищали хором дочки комеса Віліберта, сушачи мокрі від сліз кашне. – Співайте ще, майстре Любистку! Що далі було? Чи відьмак і чародійка Йеннефер урешті знайшли одне одного? І чи кохали? Чи були щасливі? Ми хочемо знати! Майстре, майстре!

– Та де там! – крикнув гортанно ватажок групи ґномів, трясучи довгою, до пояса, рудою бородою. – Гімно це – княжни, чародійки, призначення, кохання та інша жіноча дурня. Це ж усе, перепрошую, пане поете, брехня, чи то вимисел поетичний, для того аби доладно було й зворушливо. Але військові історії, такі як різанина й пограбування Цінтри, як битви при Марнадалі та Соддені, про отечко ви нам пречудово проспівали, Любистку! Ха, не шкода й сріблом сипнути за таку пісню, що серце воїна радує! І видко було, що ані крихти ви не брешете, то я кажу, Шелдон Скаґґс, а я брехню від правди вмію відрізнити, бо я ж під Содденом був, я ж проти нільфгардських загарбників стояв там із сокирою в руці…

– Я, Донімір із Троя, – крикнув худий рицар із трьома левами на вамсі, – був в обох битвах за Содден, але ж вас там не бачив, пане ґноме!

– Бо ж ви, певно, табір пильнували! – відрізав Шелдон Скаґґс. – А я ж у першій лінії був, там, де гаряче було!

– Зважай, що патякаєш, бороданю! – почервонів Донімір із Троя, підтягуючи рицарський пояс, обтяжений мечем. – І на кого!

– Сам зважай! – Ґном хлопнув долонею по заткнутій за пояс сокирі, повернувся до компаньйонів і вишкірився. – Бачили його? Рицар йоханий! Гербовий! Три леви на щиті! Двоє серуть, третій гарчить!

– Мир, мир! – Сивоволосий друїд у білих шатах різким владним голосом запобіг скандалу. – Не годиться, панове мої! Не тут, не під гіллям Блеоберіса, дуба, старшого за всі суперечки та сварки цього світа! І не в присутності поета Любистка, чиї балади повинні вчити нас любові, а не чварам.

– Слушно! – підтримав друїда низький товстий жрець із обличчям, що блищало від поту. – Дивитеся, а очей не маєте, слухаєте, а вуха ваші глухі. Бо любові божої немає у вас, бо порожні ви, наче діжки…

– Якщо вже про діжки мова, – запищав довгоносий гном з воза, оздобленого написом: «Залізний реманент, вироблення і продаж», – то викотіть іще одну, панове цехові! Поетові Любистку, напевне, в горлянці пересохло, та й нам через зворушеність непереливки!

– Воістину, наче діжки порожні, кажу вам! – заглушив гнома жрець, не маючи наміру дати збити себе з пантелику й урвати проповідь. – Нічого ви з балад пана Любистка не зрозуміли, нічому не навчилися. Не зрозуміли ви, що балади ті про долю людську говорили, про те, що є ми іграшками в руках богів, а країни наші – божі ігрища. Балади мовили про призначення, про призначення усіх нас, а легенда про відьмака Ґеральта й княжну Ціріллу, хоча й покладена на правдиве тло тієї війни, – тільки метафора, витвір уяви поета, який тому мав служити…

– Мариш ти, святий муже! – закричала з висоти свого воза Вера Левенгаупт. – Яка легенда? Який витвір уяви? Уже хто-хто, а я відьмака Ґеральта із Рівії знаю, бачила його на власні очі, у Визімі, коли він доньку короля Фольтеста відчарував. А пізніше зустріла я його на Купецькому тракті, де він на прохання Гільдії забив жорстокого грифона, який на каравани нападав, і учинком тим він багатьом добрим людям життя врятував. Ні, не легенда це й не байка. Правду, щиру правду проспівав нам тут майстер Любисток.

– Підтверджую, – сказала струнка воїтелька з чорним, гладенько зачесаним назад і заплетеним у косицю волоссям. – Я, Райла з Лірії, також знаю Ґеральта Білого Вовка, славетного переможця потвор. Не раз і не два також бачила я і чародійку Йеннефер, бо бувала я в Едірні, у місті Венґерберзі, де ота пані має садибу. Втім, про те, що оті двоє кохали одне одного, нічого мені невідомо.

– Але це мусить бути правдою, – відізвалася раптом мелодійним голосом вродлива ельфійка в горностаєвому капелюшку. – Така чарівна балада про кохання не може бути неправдивою.

– Не може! – підтримали ельфійку дочки комеса Віліберта і як по команді витерли очі кашне. – Аж ніяк не може!

– Мосьпане чародію! – Вера Левенгаупт звернулася до Радкліффа. – Кохали вони одне одного чи ні? Ви напевне знаєте, як воно з ними було насправді, із відьмаком і отією Йеннефер. Відхиліть же завісу таємниці!

– Якщо пісня говорить, що кохали, – посміхнувся чародій, – то так воно й було, і кохання те переживе століття. Така ж бо сила поезії.

– Балакають, – втрутився раптом комес Віліберт, – що Йеннефер з Венґерберга загинула на Содденській горі. Кілька там чародійок загинуло…

– Неправда це, – сказав Донімір із Троя. – Немає на пам’ятнику її імені. Мій це край, неодноразово бував я на Горі й вирізьблені на пам’ятнику написи – читав. Троє чародійок там загинуло. Трісс Мерігольд, Литта Нейд на прізвисько Корал… Гм-м… Ім’я третьої вилетіло з моєї пам’яті…

Рицар глянув на чародія Радкліффа, але той лише посміхався, не говорячи ані слова.

– А отой