Читати книгу - "Дракула"

обсмажених на вогні – так само просто, як у Лондоні, бува, готують смажену конину. Вино, яке я пив, було «Золотий медіаш»: цей напій дає на язиці досить дивний щипкий присмак, котрий, однак, не можна назвати неприємним. Його я випив лише кілька келихів і не пив більше нічого.

Коли я сів у диліжанс, кучер іще не зайняв свого місця; я побачив, що він стояв і розмовляв із господинею. Вочевидь, вони говорили про мене, бо час від часу поглядали в мій бік, а дехто з тих людей, що сиділи на лавах біля дверей – тут такі лави мають назву, що перекладається як «рознощиця чуток», – підійшли до них і почали прислухатися, а потім поглядати на мене, більшість – із жалісливим виразом на обличчі. Я спромігся почути чимало слів, які часто повторювалися; це були різноманітні слова, бо в натовпі були люди багатьох національностей; тож я тишком-нишком витягнув із сумки свого іншомовного словника і подивився, що ж ці слова означали. Мушу сказати, що прочитане аж ніяк не додало мені бадьорого настрою, бо серед почутих слів були такі, як «ордог» – сатана, «покол» – пекло, «стрегоїца» – відьма, «волок» і «влкослак» – кожне з цих двох останніх словацькою і сербською означало те саме: або перевертень, або вампір. (На згадку: розпитати про ці забобони графа.)

Коли ми вирушали, то всі люди в натовпі, що зібрався біля дверей готелю і на той час встиг уже досягти чималих розмірів, зобразили двома пальцями хрест і вказали цим знаком у мій бік. Не без певних зусиль змусив я супутника, що сидів поруч, пояснити мені, що це означало. Спочатку він уникав відповіді, але дізнавшись, що я – англієць, пояснив, що це – як оберіг або захист від наврочення. Мені було не надто приємно це чути, особливо коли йдеться про поїздку до незнайомця та ще й у незнайоме місце, але всі були такими доброзичливими, такими співчутливими і такими скорботно-сумними, що я був щиро цим зворушений. Я ніколи не забуду, як перед моїми очима востаннє промайнуло подвір’я готелю з натовпом мальовничих постатей у ньому; всі хрестяться, стоячи навколо широкої арки, а позаду – густе листя олеандру та помаранчевих дерев, виставлених у діжках щільною купкою посеред двору. Нарешті наш візниця, чиї широченні полотняні підштаники (тут вони звуться «гоца») закривали майже увесь передок на кóзлах, оперіщив своїм величезним батогом чотирьох маленьких конячин, запряжених вряд, і ми вирушили в дорогу.

Дорóгою, в захваті від навколишніх красот, я швидко забув про свої химерні страхи, хоча коли б я знав мову, а точніше – мови, якими говорили мої супутники, то навряд чи зміг би позбутися цих страхів так легко. Перед нами розстилався пологий ландшафт із численними лісами та гаями; то тут, то там траплялися круті пагорби, увінчані групою дерев або селянськими хатами з невигадливими фронтонами, поверненими в бік дороги. Скрізь було напрочуд багато квітучих плодових дерев – яблунь, слив, груш, вишень; проїжджаючи повз них, я бачив, що зелена трава під цими деревами вкрита опалими пелюстками. Дорога кружляла серед цих зелених пагорбів, які тут звуться «Mittel Land», то гублячись у траві за поворотом, то наштовхуючись на хаотичні пасма соснового лісу, що час від часу збігали схилами вниз, наче язики полум’я. Шлях був нерівний та грудкуватий, але здавалося, що ми летіли ним з якоюсь гарячковою швидкістю. Тоді я ще не знав причин такої квапливості, але схоже було, що візниця не хотів гаяти часу, щоб якомога швидше дістатися до перевалу Борго. Мені сказали, що влітку ця дорога є напрочуд гарною, а зараз її просто ще не встигли довести до ладу після того, як зійшов сніг. З цього погляду тут є відмінність щодо того способу, в який у Карпатах обслуговують дороги взагалі, бо, за старою традицією, їх утримують тут у не надто доброму стані. Колись у давнину господарі Волощини та Молдавії навмисне не ремонтували доріг, аби турки, бува, не подумали, що вони хочуть запросити сюди іноземне військо, і не розпочали війну, на межі якої цей край, втім, існував завжди.

Буйні зелені пагорби Mittel Land змінилися могутніми лісистими схилами, що переходили у височінь власне Карпатських гір. Вони здіймалися ліворуч та праворуч від нас, а промені полуденного сонця, падаючи майже прямовисно, контрастно виокремлювали всі величні кольори цього мальовничого гірського пасма – від темно-синього та пурпурового у затінку вершин до зеленого і брунатного там, де трава зустрічалася з камінними брилами; скільки сягало око – виднілися гострозубі скелі та стрімкі шпилі, котрі самі потім губилися вдалині, де велично височіли засніжені вершини. То тут, то там траплялися глибокі ущелини, де у променях тепер уже призахідного сонця виблискували водоспади. Після того, як ми оминули підніжжя якоїсь гори і виїхали звивистою дорогою до височенної засніженої вершини, котра, здавалося, постала прямо перед нами, один із супутників доторкнувся до моєї руки, побожно перехрестився і мовив:

– Погляньте-но! Isten szek! – Божа садиба!

Поки ми їхали нескінченним і звивистим шляхом, сонце позаду нас хилилося усе нижче й нижче до обрію, і навколо почали сповзатися вечірні сутінки. Це було особливо помітно на тлі вкритої снігом гірської вершини, котра неначе випромінювала прохолодне і ніжне рожеве світло. То тут, то там ми проїжджали повз чехів і словаків; всі вони були яскраво вдягненими, але, на жаль, багато хто з них мав ознаки захворювання на щитоподібну залозу. На узбіччі виднілися численні хрести; коли ми проносилися повз них, усі мої супутники хрестилися. Часом нам траплялися селянин або селянка, котрі стояли на колінах перед могилою і навіть не оберталися в наш бік, коли ми наближалися; навпаки – здавалося, що вони із самовідданою побожністю намагаються не чути й не бачити зовнішнього світу. Багато чого я побачив тут уперше: наприклад, стоги сіна на деревах, то тут, то там – скупчення пречудових плакучих беріз, чиї білі стовбури просвічували сріблом крізь ніжну зелень листя. Часто ми оминали каруци – звичайнісінькі селянські вози, але з довгим і гнучким хребцем, який давав змогу пристосовуватися до нерівностей дороги. На цих возах незмінно сиділи з поважним виглядом чималенькі групи селян, що поверталися додому; чехи, як зазвичай, убрані в біле, а словаки – у своїх розцяцькованих кожухах, тримаючи – наче піки – топірці з довжелезними руків’ями. З наближенням вечора дуже похолодало, здавалося, сутінки, стаючи дедалі густішими, перетворювали на суцільну туманисту темряву морок, що ховався серед дерев – дубів, буків та сосен;