Читати книгу - "Пульт Ґвенді"

Слот відкривається. Виїжджає вузька дерев’яна підставочка. На ній – шоколадний кролик, не більший за желейку, точно як і казав містер Ферріс.

Вона підіймає його і розглядає вражено й зачудовано.

– Ого. Тільки гляньте на пушок. А вушка! І маленькі, милі оченята.

– Так, – погоджується чоловік. – Прекрасна річ, еге ж? А зараз закидай до рота! Хутко!

Ґвенді так і робить, навіть не задумуючись, і її рот сповнює солодкість. Він має рацію: дівчинка ще ніколи не куштувала шоколадки «Герші», такої ж смачної. Вона навіть не пригадує, щоб колись куштувала будь-що настільки ж смачне. Цей чудовий смак не лише в її роті – він заповнив усю голову. Поки цукерка тане на язиці, маленька підставка заїжджає назад, і слот закривається.

– Смачно? – питає Ферріс.

– М-м-м, – це все, на що вона спроможна.

Якби це були звичайні цукерки, вона б повелася, як пацюк у науковому експерименті, смикаючи за той маленький важіль, допоки він не зламається або ж цукерки не припинять виходити. Але їй більше не хочеться. Та й вона вже не думає, що заходитиме за слаші[8] у снек-бар у дальньому кінці ігрового майданчика. Вона геть не голодна. Вона…

– Ти задоволена? – питає Ферріс.

– Так!

Це саме те слово. Вона ще ніколи не була нічим так задоволена, навіть двоколісним велосипедом, який їй подарували на дев’ятий день народження.

– Добре. Завтра тобі, мабуть, захочеться ще, і якщо так, можеш взяти ще одну, бо в тебе буде пульт. Це твій пульт, принаймні поки що.

– А скільки в ньому шоколадних тваринок?

Замість відповіді, він пропонує їй потягнути важіль з протилежного кінця пульта.

– Він видає інші цукерки?

– Спробуй – і побачиш.

Вона огортає мізинець навколо маленького важеля і тягне за нього. Цього разу, коли зі слоту виїжджає підставка, на ній лежить срібна монета, така велика і блискуча, що їй аж доводиться примружитись через ранкове світло, котре відбивається від тієї. Дівчинка бере її, і підставка заїжджає назад. Монета важка. На ній зображено профіль жінки. На її голові щось на кшталт тіари.[9] Нижче – півколо з зірок, розбите датою: 1891. Угорі – слова E Plurbis Unum.[10]

– Це срібний долар Моргана, – каже їй Ферріс повчальним тоном. – Майже півунції чистого срібла. Створений містером Джорджем Морганом, котрому було лише тридцять років, коли він вигравірував лик Анни Вільямс, шляхетної жінки з Філадельфії, на тому боці, що ми звемо «лицевою» стороною монети. На зворотному боці – американський орел.

– Яка краса, – видихає вона, а потім – з великою неохотою – простягає монету йому.

Ферріс схрещує руки на грудях і хитає головою.

– Вона не моя, Ґвенді. Вона твоя. Усе, що виходить із цього пульта, належить тобі – цукерки і монети, – бо пульт належить тобі. До речі, зараз нумізмати оцінюють такий долар Моргана ледь не у шістсот доларів.

– Я… я не можу взяти його, – каже дівчинка.

Її голос далекий від власних вух. Вона почувається (як і два місяці тому, коли тільки почала бігати Сходами самогубців), ніби ось-ось зомліє.

– Я не зробила нічого, щоб заробити його.

– Але ще зробиш.

Із кишені свого чорного піджака він дістає старомодний кишеньковий годинник. Той вистрілює в очі Ґвенді ще більшою кількістю сонячних промінців, хіба що ці вже золоті, а не срібні. Ферріс піднімає кришку й дивиться на циферблат під нею. Тоді кидає годинник назад до кишені.

– Мій час збігає, тож дивись на кнопки й уважно слухай. Можеш це зробити?

– Т-так.

– Спершу поклади срібний долар до кишені. Він тебе відволікає.

Вона робить, як сказано. Відчуває його стегном, те важкеньке кружальце.

– Скільки у світі континентів, Ґвенді? Знаєш?

– Сім, – каже вона. Вони проходили це у третьому чи в четвертому класі.

– Правильно. Але оскільки Антарктида, зі зрозумілих на те причин, не населена, вона тут не представлена… окрім, звісно, чорної кнопки, але ми ще повернемося до неї.

Одна за одною він починає постукувати по опуклій поверхні кнопок, розташованих у парах.

– Світло-зелена – Азія. Темно-зелена – Африка. Помаранчева – Європа. Жовта – Австралія. Синя – Північна Америка. Фіолетова – Південна Америка. Розумієш, про що я? Пригадуєш?

– Так.

Вона каже це без вагань. Вона завжди мала хорошу пам’ять, але зараз у неї виникає божевільна думка, ніби та чудесна цукерка, яку вона з’їла, ще більше підсилює її зосередженість. Вона не знає, що це все значить, та чи пам’ятає, який колір представляє який континент? Абсолютно.

– А що робить червона?

– Що тільки захочеш, – каже він. – А ти захочеш, власник пульта завжди хоче. Це нормально. Хотіти знати речі й робити речі – у цьому вся суть людського роду. Дослідження, Ґвенді! Це і недуга, і панацея!

«Я вже більше не в Касл-Року, – думає Ґвенді. – Я зайшла в одне з тих місць, про які люблю читати. В Оз, Нарнію чи Гобітон. Цього не може бути».

– Лише запам’ятай, – провадить чоловік, – червона кнопка – єдина, якою можна користуватися більше, ніж один раз.

– А як щодо чорної?

– Вона – усе, – каже Ферріс і встає. – Усе на світі. Велика цяця, як сказав би твій тато.

Вона дивиться на нього отетеріло. Її тато справді так каже.

– Звідки ви знаєте, що мій та…

– Вибач, що перебиваю, це дуже неввічливо, але мені й справі треба йти. Бережи цей пульт. Він дає гостинці, та вони – маленька винагорода за відповідальність. І будь обачна. Якщо твої батьки знайдуть його, у них виникнуть питання.

– О Боже, це й так зрозуміло, – каже Ґвенді й видає беззвучний шепітливий смішок. Вона почувається ніби вдареною в живіт. – Містере Ферріс, а чому ви дали його мені? Чому мені?

– У нашому світі, – мовить Ферріс, дивлячись на неї згори, – заховано великі арсенали зброї, яка може знищити все життя на цій планеті на мільйони років уперед. Чоловіки й жінки, що відповідають за неї, щодня ставлять собі те ж саме питання. Я спинився на тобі, бо ти – найкращий вибір у цьому місці й у цей час. Бережи пульт. Раджу зробити так, щоб його не знайшов ніхто – не лише твої батьки, – бо люди допитливі. Коли вони бачать важіль, то хочуть потягнути за нього. А коли бачать кнопку – хочуть натиснути на неї.

– Але що станеться, якщо натиснуть? Що станеться, якщо я натисну?

Річард Ферріс лише посміхається й вирушає до скелі, де стоїть знак:

«ОБЕРЕЖНО! ДІТЯМ ДО 10 РОКІВ БЕЗ СУПРОВОДУ ДОРОСЛИХ ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!»

Тоді він розвертається:

– А скажи-но! Чому вони називаються Сходами самогубців,