Читати книгу - "Відьомські двері"

class="p1">Він поглянув на маленьке рожеве личко й очі, які на мить зблиснули яскраво-блакитним і враз заплющилися.

— Хто це? — спитав він.

— Твоя донька. Познайомся, це — Олександра.

— Привіт, Олександре!

— А знаєш, як буде Олександра скорочено?

— Як?

— Саша, — сказала вона.

Він обережно торкнувся крихітної щічки.

— Привіт, Сашо, — сказав він.

Вітер

Того вечора о п’ятій тридцять задзвонив телефон. Був грудень і вже стемніло, коли Томпсон узяв слухавку.

— Алло!

— Привіт! Гербе?

— Це ти, Алліне?

— Твоя дружина вдома?

— Звісно ж. А що таке?

— Чорт!

Герб Томпсон спокійно тримав слухавку в руці:

— Але що сталося? В тебе якийсь дивний голос!

— Я би хотів, щоб ти заїхав до мене сьогодні ввечері.

— В нас будуть гості.

— Я би хотів, щоб ти у мене переночував. Коли твоя дружина їде?

— Наступного тижня, — сказав Томпсон. — Вона їде в Огайо днів на дев’ять. Її мати хворіє. Тоді я до тебе й приїду.

— Було би добре, якби ти приїхав сьогодні.

— Я сам би цього хотів. Але гості і все таке — дружина мене вб’є.

— Добре було б, якби ти заїхав.

— Але в чому річ? Знову цей вітер?

— О, ні! Ні.

— То це вітер? — запитав Томпсон.

Голос у слухавці трохи затнувся.

— Так… Так, це вітер.

— Але ж сьогодні тихий вечір і майже безвітряно!

— Цього цілком достатньо. Він дмухає у вікна і ледь колише завіски. Але цього досить, аби нагадати мені про себе.

— Послухай, чому б тобі не приїхати і не переночувати тут, у нас? — сказав Герб Томпсон, оглядаючи освітлений хол.

— О, ні! Надто пізно для цього. Він може перехопити мене по дорозі. Відстань надто велика. Я не наважуся, але в будь-якому разі дякую. Як не як, тридцять миль… дякую!

— Прийми снодійне!

— Останню годину я простовбичив у дверях, Гербе. І бачу, як він зароджується на заході. Там хмари, і я зауважив, як одна з них буквально розірвалася. Напевно, починається шура-буря.

— То випий хорошу снодійну таблетку. Телефонуй мені, коли завгодно. Навіть геть пізно, якщо захочеш.

— Будь-коли? — перепитав голос у слухавці.

— Звісно!

— Я так і зроблю, але було би краще, якби ти приїхав. Я б не хотів завдавати тобі незручностей. Ти мій найкращий друг, і цього я б не хотів. Можливо, краще буде, якщо я зустрінусь з ним на самоті. Вибач, що потурбував тебе!

— Для чого ж тоді друзі? Я от що тобі скажу: сідай за стіл і щось пиши, — сказав Герб Томпсон, переминаючись у холі з ноги на ногу. — І тоді ти забудеш Гімалаї і Долину Вітрів, усі ці урагани й тайфуни. Напиши ще один розділ своїх майбутніх подорожніх нотаток.

— Спробую. Мабуть, я так і зроблю. Так, я справді міг би цим зайнятись. Дякую, що дозволив турбувати себе!

— До дідька твоє дякую! Клади слухавку, бо дружина кличе мене вечеряти.

Герб Томпсон поклав слухавку.

Він пройшов і сів за обідній стіл, дружина — навпроти нього.

— То був Аллін? — запитала вона. Він кивнув. — Аллін з його вічними вітрами, що дмуть згори й із гір, вітрами розпеченими та крижаними, — сказала вона, простягаючи йому тарілку з їжею.

— У війну він через ті вітри у Гімалаях зазнав чимало лиха, — сказав Герб Томпсон.

— Але ж ти не віриш тому, що він розповідав про Долину?

— Звучить дуже правдоподібно.

— Видиратися в гори, встрявати в халепи! Навіщо чоловіки дряпаються так високо в гори й самі себе лякають до смерті?

— Тоді йшов сніг, — сказав Герб Томпсон.

— Справді?

— І дощ, і град, і вітер — усе нараз у тій долині. Аллін розповідав мені про це десятки разів. Описує він усе це дуже добре. Він був доволі високо в горах. Хмари і все таке. І долина вирувала.

— В'юсь об заклад, що саме так і було! — сказала дружина.

— Там натомість одного наче товклася ціла купа вітрів нараз — вітрів з усього світу, — Герб відкусив шматок. — Принаймні, так розповідав Аллін.

— Йому не слід було туди пхатися і дивитися на все те, — сказала вона. — Ви самі щось спершу вишукуєте, а потім забиваєте голову всілякими дурницями. Нібито вітри гніваються за вторгнення і тоді переслідують вас.

— Не смійся, він мій найкращий друг, — різко обірвав її Герб Томпсон.

— Але це все такі дурниці!

— І попри все йому багато чого довелося пережити. І той шторм у Бомбеї, і через два місяці тайфун у Новій Гвінеї. А той випадок в Корнуоллі?

— Я не можу співчувати чоловікові, котрий постійно потрапляє то в шторми, то в урагани, і через це в нього виробляється манія переслідування.

І тоді знову задзвонив телефон.

— Не відповідай, — сказала вона.

— Може, це щось важливе.

— Це просто знову Аллін.

Вони сиділи й вечеряли, а телефон дзвенів дев’ять разів, і вони не відповідали. Нарешті дзвінки припинилися. Вони закінчили вечеряти. З прочиненого вікна на кухні від легкого вітерцю хитнулись фіранки.

Телефон задзвонив знову.

— Я не можу чути, як він дзеленькає, — сказав Герб і взяв слухавку. — О, привіт, Алліне!

— Гербе! Він тут! Він нагнав мене!

— Ти надто близько до слухавки. Трохи відійди.

— Я стояв у відчинених дверях і чекав на нього. І бачив, як він пронісся автострадою і гнув одне за одним всі дерева, аж поки не пригнув їх коло мого будинку і не спробував шугнути у двері — але я зачинив їх перед самим його носом!

Томпсон нічого не сказав. Він не міг придумати, що відповісти, бо дружина спостерігала за ним, стоячи у дверях холу.

— Як цікаво, — сказав він нарешті.

— Він узяв в облогу весь будинок, Гербе. Тепер я не можу звідси вибратись і нічого не можу вдіяти. Але я таки надурив його: дозволив йому думати, що він спіймав мене — і коли він підлетів, щоби підхопити мене, я зачинив двері, ще й замкнув їх. Я був готовий до цього — готувався впродовж багатьох тижнів.

— Невже, Алліне? Розкажи мені про це, друже.

Герб Томпсон весело промовив ці слова у слухавку, поки дружина продовжувала за ним спостерігати, а піт цівкою стікав з його шиї.

— Це почалося шість тижнів тому…

— Правда? Продовжуй!

— Я вже гадав, що обдурив його. Гадав, що він облишив свої переслідування та спроби підібратися до мене. Але він просто вичікував. Шість тижнів тому я почув, як вітер сміється і щось шепоче тут, у закутках мого будинку. Це все тривало якусь годину, не більше — не надто голосно, але й не тихо. Потім він забрався геть.

Томпсон кивнув