Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 2

Я намагаюся особливо не дивитися по сторонах і не думати, що сталося з вартою батька, яка супроводжувала мене в подорожі, з добрими ченцями, які посміли чинити опір, з паломниками, що приїхали разом з нами невеликим караваном. Мій погляд спрямований в спину Гуннара, який йде попереду, і тільки туди. Я боюся, що, побачивши смерть цих людей, не стримаюся, не зумію приборкати свою магію, і моя сила вирветься назовні, несучи загибель не тільки мені, але тим, хто ще залишився живий.

- Це останні, - каже комусь Гуннар, нарешті, зупиняючись.

Я ледь не утикаюся носом йому в спину, але все-таки в останній момент примудряюся загальмувати, на відміну від Ульріха, який щосили штовхає мене між лопаток. Здавлено зойкнувши, лечу вперед. Наш конвоїр відступає в бік, а я буквально врізаюся в чиїсь тверді, немов вилиті зі сталі груди. Мене міцно хапають за плечі, не дозволяючи впасти, і легенько струшують.

- Дивись куди йдеш, замірок, - гаркають звідкись зверху.

Повільно піднімаю голову і зустрічаюся поглядом з вражаючими світло-блакитними, як весняне небо, очима. Капюшон падає з голови, відкриваючи вікінгу, що схопив мене, моє обличчя.

Він підозріло примружується, уважніше вдивляючись те, що відкрилася його погляду і гнівно нахмурює брови.

- Тут ще й діти є? - жбурляє він мене в руки Ульріху, який в ту ж мить кинувся за мною.

Я скоса дивлюся на настоятеля і бачу його здивований погляд, спрямований на нашу парочку. Немає жодних сумнівів, преподобний Августин впізнав мене в цьому вбранні. Але маю надію, що не видасть. Він хороший чоловік, і не бажає мені зла.

- Це не ч-ч-ченець... - запинаючись відповідає зблідлий настоятель. – Це...е-е-е-е... племінник мій. Приїхав відвідати нас і оглянути життя маністера зсередини.

- Племінник, кажеш… – скептично піднімає брови вікінг, вишукуючи між мною і «дядечком» схожі риси. - Ну-ну.

Теж обережно скошую очі на кругленького, пухленького Августина, розуміючи, що ми з ним схожі, як день і ніч. Втім, чого тільки в житті не буває.

- Отже, Гуннаре, - каже варвар, нарешті, втративши до нас інтерес і переходячи на свою рідну мову. - Тепер, я сподіваюся, ви всіх зібрали?

Я схвильовано оглядаю натовп ченців, що тихо гомонять між собою, і знову кидаю погляд на вікінгів.

- Так, Інгваре, - стримано киває той, уважно вдивляючись в обличчя переляканих бранців. До нього приєднується ще кілька воїнів, серед яких і Сван.

- Тоді ведіть стару Йорун. Нехай приймається за справу! – наказує Інгвар.

Серце в грудях починає стукати, як божевільне. Що за справа? Хто така ця Йорун?

Деякі з ченців теж, як і я, розуміють мову варварів і тепер схвильовано переглядаються один з одним. Схоже, ці дикуни вирішили принести нас в жертву своїм кривавим богам?

Горло стискає від страху. Мимоволі пригадую страшні казки, які мені розповідала Гертруда про жорстоких воїнів, що припливають на своїх драккарах, вирізують цілі поселення, продають людей, як худобу на невільницьких ринках.

«Вони не знають страху. І жалю теж не знають», - говорила вона. «В їхніх очах полум'я війни, а серце закуте в броню. Вони поклоняються нещадним богам-близнюкам - Кату і Каті, і приносять їм людські жертви, окроплюючи землю кров'ю», – в голові починає спливати тихий голос літньої няні.

Пересмикую плечима, намагаючись скинути ману, і, раптово, бачу перед собою моторошну стару. Її голову вкриває колись червона, а тепер уже линяла хустка, з-під якої стирчать сплутані сиві пасма. Губи жінки розсуваються в усмішці, відкриваючи щербаті зуби.

- Почнемо з цього! - вказує вона на мене скорченим висохлим пальцем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍