Читати книгу - "Це не моя справа"

пробивалося крізь похмуре вікно, підсвітило золотом його зуби, від чого вони неначе ожили.

— Привіт, хлопче, — муркнув він, — один з її приятелів, еге ж?

Він злегка шепелявив, солом’яне волосся його було коротко підстрижене.

Одягнутий у жовто-чорний шовковий халат, застібнутий по самісіньке горло, піжамні штани кольору електрик та яскраво-червоні домашні капці, він був живописним видовищем.

— Забирайся геть! — сказав я йому. — І то якнайдалі, — додав і знову повернувся до Неттиних дверей.

Чоловік хихотнув. Це був доволі неприємний смішок, і невідомо чому він подіяв мені на нерви.

— Там нікого нема, хлопче! — повторив він. І стиха додав: — Вона померла.

Я перестав смикати мотузку дзвінка, розвернувся і глянув на нього. Тип звів брови, злегка похитуючи головою.

— Ти чув мене? — перепитав він і посміхнувся так, наче сказав щось вельми дотепне.

— Померла? — тупо повторив я, відходячи від дверей.

— Саме так, хлопче! — підтвердив тип, спершись об одвірок і гостро глянувши на мене. — Вона померла вчора. Ти все ще можеш учути запах газу — якщо принюхаєшся.

Він притулив руку до горла і зробив крок усередину квартири.

— У мене вчора був препаскудний день через усе це.

Я спустився на кілька сходинок і став перед ним. Він був на дюйм вищий і значно ширший у плечах, але я бачив, що в нього каша замість м’язів.

— Заспокойся, товстунчику, — промовив я, — і розкажи мені все до ладу. Який газ? Про що це ти варнякаєш?

— Заходь-но до мене, хлопче! — припросив він із дурнуватою посмішкою. — Я все тобі розповім.

Іще до того, як я встиг відмовитися, він поплентався у велику кімнату, захаращену старими запиленими речами, від яких тхнуло вогкістю. Тип плюхнувся у велике зручне крісло. Щойно його огрядне тіло торкнулося подушок, як у повітря піднялася хмарка пилу.

— Вибач, що приймаю тебе в такій халупі, — він із огидою обвів очима кімнату. — Місіс Крокетт така нечупара. Вона ніколи тут не прибирає. Але не можна ж очікувати, що це робитиму я, еге ж? Життя надто коротке, щоби марнувати його на прибирання — з моїми-то здібностями...

— Облишмо комедію в стилі Оскара Вайльда, — нетерпляче урвав його я. — То ти розповідатимеш мені про Нетту Скотт, чи як?

Він кивнув, знову посміхнувшись до мене.

— Сумно, ні? Така чудова дівчина — гарна, з прекрасним тілом, жвава та енергійна — і перетворилася на поживу для хробаків. — Він зітхнув. — Смерть усіх зрівнює, правда ж?

— То як це сталося? — запитав я, ледь стримуючись, аби не схопити його за барки і не витрусити з нього всю душу.

— Вона зробила це власноруч, — засмучено сказав він. — Жахлива справа. Поліція гасає туди-сюди сходами... «швидка»... санітари. Місіс Крокетт вищить... та жирна сучка на нижньому поверсі торжествує... натовп на вулиці в очікуванні спотвореного трупа. І ще той запах газу... не міг вивітритися з будинку весь день. Жахлива справа, хлопче, жахлива!

— То ти хочеш сказати, що вона отруїлася газом? — запитав я, весь похолонувши.

— Саме так... бідолашечка! Уся кімната заклеєна липкою стрічкою — рулон за рулоном, а газові конфорки увімкнені на повну. Ніколи вже не зможу купити тепер липку стрічку, аби не подумати про неї!

Його слова видалися мені безглуздим патяканням, із якимись дивними пробілами і недомовками. Його посмішка мене невимовно дратувала.

— Розумію, — сказав я, повернувшись, щоб іти геть.

То ось воно як. Зненацька я відчув спустошення, втому та безмежний сум.

І подумав: Нетто, якби ж ти зачекала усього лише двадцять чотири години, то ми б подивилися у вічі цього разом — що би це не було — і ми би все подолали.

— Дякую! — сказав я вже біля дверей.

— Не дякуй мені, хлопче, — сказав чолов’яга, важко підводячись з крісла і проводжаючи мене до дверей. — Приємно знати, що я тобі став у пригоді — хоча і з такого сумного приводу. Бачу, що ти трохи прибитий — але нічого, скоро відійдеш. Завантажити себе роботою по саме горло — ось найкращі ліки. Це, бува, не Байрон сказав: «Заклопотані не мають часу плакати»? Можливо, ви й не полюбляєте Байрона. Дехто його не любить.

Я витріщився на чоловіка, але не чув його і не бачив. Бо звідкілясь із минулого до мене долинули Неттині слова: «Отож, той дурень наклав на себе руки. Кишка у нього була тонка прийняти те, що на нього чекало. Що би я не зробила, в мене вистачить мужності усе пережити. Такого виходу я ніколи не прийму — ніколи!»

Вона сказала це якось увечері, коли ми читали про одного мільйонера, котрий програв на біржі й відтак пустив собі кулю в лоба. Я чітко пам’ятав, як виглядала Нетта в той момент, коли мовила ці слова, — і мене наче обдало крижаним вітром.

Тут було щось не так. Я знав, що Нетта ніколи би не наклала на себе руки.

Тож насунув капелюха на очі, намацав у кишені сигарети і простягнув пачку тому типові.

— Чому вона це зробила? — запитав я.

— Мене звати Джуліус Коул, — відрекомендувався чолов’яга, витягнувши сигарету з пачки і затиснувши її між брудними пальцями. — Ти що, її друг?

Я кивнув.

— Знав її кілька років тому, — пояснив я, запалюючи сигарету йому і собі.

Він посміхнувся.

— Вона цікавилася одним американцем, — промовив він начебто сам до себе. — І звісно ж, з її фігурою та зовнішністю, він теж зацікавився нею.

Він звів на мене сонні очі.

— Цікаво було б дізнатися точну кількість дівчат, зґвалтованих американськими військовослужбовцями за час їхнього перебування тут, еге ж? Я взагалі-то цікавлюся такою статистикою.

Він розправив свої широкі безвольні плечі.

— Ймовірно, це марнування часу, — додав він, хитнувши головою.

— Як це сталося? — різко спитав я.

— Ти хочеш знати, чому вона це зробила? — м’яко підправив він мене. І знову розправив плечі. Зашелестів шовк халата. — Це загадка, приятелю. Жодної записки... п’ять фунтів у сумочці... провізія в холодильнику... жодних любовних листів... ніхто нічого не знає. — Він звів брови і посміхнувся. — Можливо, вона була вагітна.

Я не міг далі продовжувати цю розмову.

Говорити з цим типом про Нетту було те саме, що читати написи на стіні