Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

1 (3)

Стелла Давидівна дала нам можливість постояти аж три секунди, а тоді швидко заплескала в долоні, закликаючи розбиватись на пари і готуватись до танцю. Ігор зиркнув на мене ображено і буркнув:

– Ми ж з тобою мали репетирувати.

– Гукни свою дівчину, – мені довелось докласти чималих зусиль, аби голос звучав буденно і легко. – Ти ж все одно збирався з нею танцювати.

– Та я думав, може, ми випускний вальс станцюємо разом? – переступив з ноги на ногу хлопець. – А тоді уже ввечері я танцюватиму зі своєю дівчиною. Вальс це не мєдляк, його вчити треба… А у неї часу нема…

У мене в горлі пересохло. Ну, дійсно, там, ввечері, мені можна під стіночкою стояти, а як оці неадекватні фігури виконувати, які нам поставила Стелла Давидівна, і пурхати у підтримках, то можна і мені, чи не так?

– Мені шкода, що у неї в такому юному віці вже серйозний графік зайнятості, – намагаючись наслідувати насмішливий голос своєї тітки, бізнес-леді, озвалась я. – Але, вибач…

– Не переживай, хлопче, – підморгнув йому Святослав. – Переконаний, я станцюю краще за тебе, загальна картинка не постраждає.

– Ти не репетирував!

– Я дивився, – Свят відповів так байдуже, ніби справді вивчав уважно збоку наш танець і запам’ятовував зв’язки. – Цього більш ніж достатньо… Стелло Давидівно, ми починаємо нарешті чи ні?

– Звісно, починаємо. Ігоре, відійди геть. Мені все одно не подобалось, як ти танцюєш, – заявила викладачка, як завжди, не намагаючись берегти нічиї почуття. – Ще Любу з рук випустиш, а потім хто буде винен? Хто буде її спину лікувати?

– Ну просто… Важко…

– Вона ж така худенька! – сплеснула руками Стелла Давидівна. – Все, не сперечайся. Не псуй мені картину. Важко йому… Давайте з загального прогону починаємо, швидше.

Святослав відступив від мене на півкроку, займаючи початкову позицію. Я ж ледь не заплуталась у власних ногах, думала, впаду прямо тут, але він притримав, не даючи зашпортатись, а тоді обережно повів вперед.

Коли я танцювала з Ігорем, треба було відслідковувати кожен крок. Я добре запам’ятала техніку танцю, але не відчувала від нього жодного задоволення, так, просто повторювала механічні рухи, знаючи, що маю лишатись гранично обережною, аби випадково не звернути самій собі шию чи спину. Зараз же…

Свят затягнув мене у вир танцю з першого кроку. Я вперше зрозуміла, що це за відчуття, коли тебе у танці ведуть, направляють, скеровують у правильному напрямку.

Музика огорнула нас, мов хмаринка, проникла під шкіру, наповнюючи все тіло відчуттям ритму. Я забула про всіх, хто танцював разом з нами, і просто дивилась в сірі Святославові очі, втопаючи в них. Скрикнула ледь чутно, коли він різко і легко підхопив мене на руки, закружляв, виконуючи підтримку, поставив на землю…

Танець закінчився дуже швидко. Зазвичай ті три хвилини тривали для мене, мов ціла вічність, а зараз я відчула дивну легкість, не втомилась навіть.

– Дуже навіть непогано, – майже над вухом прокоментувала Стелла Давидівна, так гучно, що я аж підскочила на місці. – Я чекала, що з першої репетиції буде набагато гірше. Вирішено, Ігоре, ти не танцюєш. Лишаємо вашу зі Святом пару. Святославе, в тебе знайдеться біла сорочка і відповідні штани? Щоб зі стрілочками. Всі мають виглядати подібно, у дівчат теж спідниці і блузи затверджені...

Свят відволікся на обговорення зовнішнього вигляду, а я так і лишилась стояти, геть розгублена. Навіть не одразу відреагувала, коли до мене підскочила Настя, староста нашого класу.

– Вау! – видихнула вона. – Ти зі Святом, серйозно? Парочка? Хто б міг подумати… Ти чого мовчала? За ним же всі сохнуть!

Я витиснула з себе невпевнену усмішку.

– Про що розповідати? Це ж особисте.

– От про особисте і розповідати! – фиркнула вона. – Це що, треба пояснювати? А ви давно разом? А у вас було?.. Чи хоча б поцілунки?.. Чи…

– Анастасіє! – гаркнула Стелла Давидівна. – Повернись на свою позицію. Повторюємо танець. Зараз будемо відпрацьовувати третю підтримку, вона у вас усіх поганенько виходить. Давайте, швидко!

Святослав став біля нас, і я здригнулась, знову відчуваючи крізь тонку тканину блузки його гарячі долоні.

– Ну що, – підморгнув він мені, – танцюємо?

– Дякую, – прошепотіла я.

– У такої красуні, як ти, має бути найкращий танець, – хитнув головою хлопець. – Ніхто не повинен його відібрати.

Я зашарілась. Слухати компліменти, звісно ж, було дуже приємно, навіть якщо я в них до кінця не вірила – а сумніви у мене все-таки були. Я звикла вважати себе сірою, непримітною мишкою, точно не красунею. Поруч з таким, як Свят, мені, напевне, не місце.

Але танцював він сьогодні не з трохи нахабною, напористою Настею, не з Лізою, першою красунею нашого класу, і навіть не з Марусею, у якої за плечима десять років танцювальної школи, а зі мною. Обіймав, всміхався, підморгував, шепотів підбадьорливі слова на вухо. Просто був поруч. І я танула, розуміючи, що таке буває раз в житті, і то не у кожної.

…Репетиція нарешті добігла кінця. Я повернулась до Свята, не знаючи, як подякувати, а він раптом поцікавився:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍