Читати книгу - "Кава на Різдво, Таня Мальована"

Глава 2. Брехати, так повністю

АНЯ.

Власник кавового погляду пригвіздив мене до підлоги, ні вдихнути ні видихнути. 

Під цим прицілом я відчувала, як стаю червоною, як та стигла помідора в сонячний день.

На мене дивився еталонний взірець чоловіка. Мрія мене самої в 16, а от 25 я вже думала таких немає, але ні.

Високий такий, що я зі своїм майже метр вісімдесят, змушена задерти голову, щоб подивитися йому в очі. 

Неначе хто оживив вікінга з моїх мрій, щоб я відчула себе маленькою та тендітною, а не велетнем, коли взуваю підбори.

 Мужнє з різко висіченими рисами обличчя, колись, мабуть, зламаний ніс з невеликою горбинкою,  високе чоло, може зачіска з трохи довгим волоссям зачесаним назад, насуплені темні брови, що ховають очі обрамлені довгими пухнастими віями. 

В цей момент я маю намір кинути скаргу на всесвітню справедливість, ото нащо чоловікам такі вії?

І знову сірий костюм. Хтось точно є фанатом однієї серії книг.

— Панянко, я дуже сподіваюся почути пояснення, що відбувається? — голос Максима Сергійовича вивів мене з режиму розглядання та пускання слини.

Я доросла самостійна жінка у якої стосунки були останній раз роки три тому. Вони тривали місяць й один день, на більше мене не вистачило.

— Так звісно. Сподіваюся у вас міцні нерви. Ви не проти, я присяду, — та не дочікуючись дозволу стягнула свою шапку та всілася на крісло навпроти столу власника кабінету.

— Знаєте стає все цікавіше й цікавіше,— пробурмотів чоловік та наслідував моєму прикладу. Він зайняв шкіряне крісло до ладу самому та всім своїм виглядом показував, що чекає.

— Мене Аня звати. Аня Котик.

— Доброго дня, Аня Котик. Я Максим...

— Так-так, я знаю Максим Сергійович, — перебила я чоловіка. 

Мені потрібно йому все розказати та як найшвидше, а він он брови хмурити починає.

— Так, мені дядя Валера сказав. Ви пробачте, що я так збрехала. Мені соромно, але це перше, що спало на думку. Я побилася об заклад з подругою, що дістану номер власника зеленого авто на вашій стоянці й запрошу його на побачення. Як ви може здогадатися, машина виявилася вашою. Ви мені допоможете? — з надією запитала я, намагаючись хоч щось зрозуміти по виразу його обличчя. — Якщо ви мене зараз виженете під три чорти, то я теж зрозумію. Тільки прошу, будь ласочка, допоможіть мені виграти. Прошу, прошу, — зірвалося з мого язика перш ніж змогла сформувати думку.

Що я верзу? Яка адекватна людина згодиться на побачення з такою навіженою.

Але на губах Максима Сергійовича заграла легка посмішка, а залишки просеко в моїй голові продовжили рахувати виграш.

Мене обдало зацікавленим поглядом кавових очей і моє жіноче я дуже захотіло в цей момент виглядати більш спокусливо.

Так Аню, заспокойся! В тебе на кону виграш парі, стосунки зараз не на часі.

— Кажете побачення? — зацікавлено протягнув Максим.

— Так, одненьке. Маленьке побачення та й все, — пробурмотіла я невпевнено, дивлячись на чоловіка навпроти.

Мої думки не хочуть мислити здраво. Жінко, зберися! Тобі ще треба його вмовити.

— Знаєте, Аню, а я згоден, — ці слова вдарили дзвоном в моїй голові.

— Правда? — недовірливо запитала я та відірвала руки від нещасного бубона моєї шапки.

Весь цей час я непомітно для себе вибирала з нього ниточки й переді  мною назбирала така зелена гірка клаптиків.

— Правда. Вірити, ваша пропозиція хоч і звучить дивно. Але цей місяць, я декому обіцяв робити нетипові для мене речі, — спокійним голосом поясним володар сірого царства.

Не вірячи своїй вдачі мої губи мимо волі розтягнулися в посмішці.

Але доля має свої жарти.

Не встигла я помріяти про ділове побачення з красенем, яке могло б стати романтичним.

Як відчинилися двері й у кабінет вплила пані середнього віку в елегантному чорному пальто, охайною зачіскою та парфумами, які здатні вбити наповал.

Мій чутливий ніс в цю мить вилів загинути смертю хоробрих.

— Мамо? — видав здивовано мій вікінг, підводячись з крісла.

— Я проїжджала мимо та думаю заїду по новий проєкт. А тут Рита каже, що ти з нареченою. А я й не знаю! Ну як так можна? — видала елегантна пані, оглядаючи мене оком досвідченого нейрохірурга.

В цю мить мені захотілося виконати бажання мого носа. Бо запах бинтів та йоду, викликав бажання чхнути.

— Мамо,  я просто не встиг це зробити. Ми хотіли підібрати вдалу дату, як раз обговорювали це. Правда, кохана? — таким впевненим тоном проговорили Максим підходячи до мене. В якийсь момент його долоні опинилися на моїх плечах, легенько стискаючи їх та не даючи підвестися.

План втечі прийшлося згортати на корені 

— Звісно любий. Як раз обговорювали, можливо на Різдво, — вторила я Максиму Сергійовичу.

— О яка чудова новина! — вигукнула мама мого подільника. Чи це я його подільниця?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍