Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Ні, не помиляєтесь, я – Сергій, дуже приємно…– він потиснув холодну Кірину руку.

Карина розсміялася:
– Давайте скоріше закінчувати офіційну частину, бо в мене вже скоро обід!

Сергій стримано посміхнувся й простягнув Карині другий букет:

– Це тобі, моя люба…

– Дякую, дякую… Давай вже, кажи!

Сергій прочистив горлянку, хоча такої потреби й не відчував, і почав:
– Шановна, Кіра Леонідівна, дозвольте вас запросити на урочисту вечерю, яка відбудеться сьогодні ввечері у ресторані “Місячне сяйво”...

– Стоп, стоп! – Кіра ошелешено подивилася на Карину, а потім на Сергія,– Яка вечеря, навіщо?

Карина знов розсміялася:

– Мамо, мамо… яка ж ти в мене… Сергій хоче просити у вас моєї руки! Це і є наш сюрприз…

– Стривай-но, а чому ти до мене на “ви”? Хіба…

– Так! Татка ми теж запросили… Я навіть костюм йому новий подарувала з такої нагоди!

От кого Кіра хотіла сьогодні бачити ще менше, ніж Сергія, так це свого колишнього чоловіка, Аліка... Вона навіть вже не намагалася надати своєму обличчю якогось радісного вигляду, а тому кисло скривилась і запитала:

– Сподіваюся ви його запросили без жінки і дітлахів?

Карина, ще більше розвеселилася.

– Мам, ну звичайно ж, він буде сам!

– От і добре…

Кіра мовчки розвернулася на каблуках і не дуже впевненою ходою попрямувала до дверей.

– Мам? Ти куди?

Кіра взялася за ручку і не обертаючись промовила:

– Тобі пора обідати, а мені треба з’їздити на Барабашку – купити фланельовий халат у квіточки та капці… я ж готуюся стати тещею і бабусею… Побачимось ввечері. Бувайте.

Вона зачинила за собою двері, зробила кілька кроків по коридору й опустилася на лаву біля стіни. Перед очима все пливло. На щастя з палати навпроти вийшла лікарка – строга підтягнута жінка років п’ятдесяти, із товстим журналом під пахвою. Лікарка зиркнула на Кіру поверх окулярів:

– Тобі погано?

Кіра спромоглася кивнути.

– Сама до смотрової дійдеш? Це тут, поруч. Другі двері від тебе.– і лікарка махнула рукою в бік дверей,– Чи покличемо нянечку?

– Я сама…

Кіра поривчасто встала, і, притримуючись рукою стіни, рушила до оглядової.

Лікар пішла вперед і широко відчинила двері. Кіра увійшла, і не очікуючи запрошення влягалася на кушетку. 

– Ти хоча б пальто зняла.– так само дивлячись на неї поверх окулярів строго промовила лікарка, але кинувши оком по її фігурі додала,– Який тиждень?

– Здається вісімнадцятий… 

– “Здається”...– передражнила Кіру лікарка,– На облік хоч стала?

– Так… Позавчора. Але не тут. В Києві. Я сюди до дочки приїхала…

– Прізвище?

– Моє, чи дочки? 

– Твоє, звісно, я маю тебе записати в журнал.

– Чудновська…

– А, зрозуміло. Твоя в четвертій окремій у мене. То ти приїхала до неї з радісною звісткою? – лікарка кивнула в бік Кіриного живота.

– Ні… Вона не знає і я...

Раптом Кіра замовкла – в палату крізь привідчинені двері зазирнув Сергій.

– Так от ти, ой… от ви де… 

– Що ти тут робиш?– лікарка гнівно зиркнула на Сергія.

– Та от, Карина розхвилювалася, чи з мамою все добре. Вона мене навіть відправила вам таксі спіймати, я з палати – а тебе, тобто вас, вже нема… Щось не те, думаю… З нею все гаразд? – Сергій прискіпливо подивився на Кіру, а потім перевів погляд на лікарку.

Кіра теж дивилася на лікарку. В Кіриних очах застигло благання. Та чи зрозуміє лікарка, що Кіра радше помре, ніж зізнається Сергію у своїй вагітності?  Тільки б вона зрозуміла…