Читати книгу - "Заборонене кохання: я тебе знищу, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Що робити, якщо немає до чого прагнути? До чого може призвести єдиний раз, коли я зупинилась?  На що може піти людина, доведена до крайності? Кинути все? Втекти? Коли розпочнеться це чортове світло у моєму нескінченному тунелі?   

Після того, що було сьогодні, я взагалі не була впевнена, чи є в моєму існуванні сенс... Або ж я просто одиничка у чиємусь житті й дійна корова...   

Ще один жахливий день. Сварка і психи.   

Рятуючись від істеричних хвиль, що заповнили дім, я сиділа в "Ля Машин дю Мулен Руж", одному із самих модних нічних клубів Парижа й одним махом юшила шоти високоградусного алкоголю. З шумом я ставила стопку на барну стійку і, посміхаючись бармену, просила повторити.   

Всупереч тому, що наступила весна, за вікном вирувала стихія. Злива, гуркіт грому і спалахи блискавки. Те, що відбувалося зовні, повністю відповідало тому, що творилося в моїй душі. Мерзенна погода, яка не несе нічого доброго.   

До біса гроші! До біса, що я сьогодні вже витратила більше, ніж заробила! Мені було плювати. Хоч раз в житті, але мені було начхати.   

Я вже й не пам'ятаю, коли останній раз у мене була можливість хоч куди-небудь вибратися і розслабитися. Гаруєш як раб, живеш як раб, а потім за свої ж пряники ти й дебіл. Воістину, мерзенності людської душі просто немає меж.   

- Ви тут одна? – Запитав мене офіціант, наливаючи черговий шот і на цей раз це була, здається, текіла.   

- Так, - я посміхнулася і потягнулася за напоєм, - люди – тварини. Однією бути краще.   

- Я, може, лізу не у свою справу, - бармен нахилився трохи вперед і сперся на стійку, опинившись в парі сантиметрів від мого обличчя, - але... Вам вже краще поїхати додому.  - По правді кажучи, я чекала все що завгодно, але не цих слів. Ніколи ще чоловіки не говорили мені, що мені час їхати додому.    

- Справді, - я знову влила в себе нову порцію алкоголю. Горло пекло на стільки, що я скривилася від болю, - це не Ваша справа, - і різко відшпурнула келишок.   

Грубо? Я не була грубою.  Занадто різко? Можливо. Але хоча б сьогодні я збиралася забутися. Піти від реальності. Розслабитися. Адже завтра мене знову чекало все те ж саме: зображати з себе старанну дочку, хоча мене все вже дістало, посміхатися, імітувавши радість, хоча вилиці зводило від облуди та дивитися як потворне теперішнє зжирало моє ефемерне райдужне майбутнє.   

Я ненавиділа своє життя, але навіть у самому страшному кошмарі не могла уявити, що воно стане ще гірше. Про сьогоднішній день я буду жаліти ще дуже довго...   

Я буду жаліти, що не послухала бармена і не пішла додому, адже тим самим я прирекла себе на болісні, нещадні та збочені муки. І ще не зрозуміло було скільки вони триватимуть, а якщо і закінчаться, то коли.     

Єдине, що я розуміла зараз, так це те, що мені було добре. Вперше за довгий час я дозволила алкоголю затьмарити свій розум і повністю віддалася безпечності, яка йшла рука об руку з тимчасовою байдужістю до подій.