Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Розділ 2

Пів ночі я очей не зімкнув. Постійно поглядав у куток, який освітлювався легким світлом від заставки Етеріалу, яка слугувала нічником. Тиждень. Лише тиждень витримати, щоб наздогнати втрачений час. Вже завтра перезапуск серверів перед обновою, яку анонсували довгий час, але яку для загалу видавали лише крихтами, мізерними фрагментами та мінімум інформації. Принаймні мені хотілося всього й одразу. Подумки я підсумовував втрати за час моєї «бездіяльності». Руки страшенно чесалися, щоб знову спробувати обійти систему, але вона ніби прораховувала мої ходи, що було досить цікавим фактом. Підозрілі «зависання» мого комп’ютера спершу вважав звичайним перегрівом системи, але помітив, що то траплялося саме під час запуску моєї програми… Словом, щоразу мене непросто розкушували, а хтось добряче смакував моїми нервами, бо це страшенно дратувало. 

Подарунок батька я неабияк оцінив, знаючи скільки він приблизно коштував. Досі бачив його лише в рекламі, коли анонсували про вихід нового устаткування. Так, я активно слідкував за новинами стосовно цього комплекту, який донедавна був лише на стадії розробки, а потім однією з моїх мрій. Тому отримати все це практично одним із перших, було чималим здивуванням. А коли вже сам побачив його вміст, то взагалі отетерів, блимаючи очима то на батька, то на цілий комплекс для віртуальної реальності. Але він був геть не схожим на той, про який було стільки розмов. Бігова доріжка і костюм із вбудованими датчиками, і чималим захватом було побачити найновішу версію окулярів. Мама б ніколи не змогла на нього заробити аж так одразу. Та і я, добуваючи ефіри, облазив би чи не один куток Етеріалу і довелося б підметушитись не одним квестом… Великою ймовірністю було те, що батька непогано підвищили по службі… Але навіть це не могло остаточно пояснити таку коштовну забавку. Виникли питання, які я не наважився задати йому. 

Обіцянку, дану батькам, а першочергово мамі, я мусив дотримати. Тому, отримавши чергове замовлення на доставлення, перехопив маминого смаколика, якого вона нещодавно дістала із духовки, і застрибнув на борд. Дорогою ввів дані в комунікатор, продивившись потрібний маршрут. Коли над головою гримнуло, я аж смикнувся, ледь не впавши із борда. Глянув угору. Знову буде клятий дощ… А в Етеріалі його не було. Лише сонячний день і зоряна ніч… Мабуть, саме цим винахідники цього світу привернули увагу своїх «мешканців». Нап'явши капюшон від куртки, рушив далі. Бордом було зручно лавірувати у заторах з-поміж електрокарів. Звісно, вони були найдоступнішим для населення чотириколісним засобом пересування. На елітні розробки не у кожного були кошти. Іноді було навіть кумедним зустріти моделі раритетної «Тесли», які досі снували нашими вулицями. 

Коли я був малим, бабуся розповідала, що раніше автівки живилися пальним: дизель, бензин і газ. Тоді ще особливо не розумів що воно таке, але коли підріс, то принаймні дізнався куди дівся вміст надер. Сумно, звісно, бо велика ймовірність того, що відбувалося в наш час, було якось пов’язано із людською зажерливістю і нездатністю подбати про екологію. Звісно, електрокари із того століття теж несильно були екологічними, якщо розібратись, але це дало поштовх розумним людям створити автівки дійсно екологічно чисті. Зрозуміло, що на них треба вміти ще заробити, але й на тому подяка винахідникам. Як зароблю достатньо ефірів, то й нам із мамою таку прикуплю…

Та моїм мріям завадив водій, на якого я мало не вилетів своїм бордом. Ледь встиг зіскочити з дошки, утримавши доставляння в руках. Не влізло в наплічника. Зі злості я вже хотів було вилаятися на водія, що так неуважно пересувався, але ошелешено застиг на місці, коли побачив поряд новісінький «Соннар». Тому-то я його й не почув, бо його неможливо почути, настільки його двигун ідеально продуманий. Завдяки чисельним датчикам автівка практично «відчувала» навколишнє середовище. Звісно, це я дещо підгледів із мережі, а ось так «наживо» побачив уперше.

Доки я вилуплювався в ідеальні вигини його корпуса, який виблискував, ніби лише з салону, переднє скло трохи опустилося, дозволивши зустрітись із поглядом блакитних очей. Здалось, наче мене зіскановували з голови до п’ят, і лиш після того «Соннар» рушив далі. Чесно кажучи, чомусь думав, що зараз якийсь багатій добряче мене товкмачитиме, що я порушив якесь правило… Але ось так просто відпустив? Іноді водії посередніх автівок, не боячись наслідків, ладні були вуха відірвати, а тут такий екземпляр.

Подивившись у слід диво-автівки, доки та не зникла за рогом, поправив наплічника і зиркнув на панель на рукаві. Проґавив кілька хвилин і тепер доведеться гнатися у псячий хвіст! Що воно означало — я так і не зрозумів, але це був завчений вислів бабусі. Словом, сьогодні мені довелося поганяти ледь не усім містом, доки не доставив усі посилки. Та долари зайвими в гаманці ніколи не будуть. Тож повертався я цілком задоволений проробленою роботою, але на додачу ще й із враженнями від побаченого «Соннара». Влад точно не повірить у це! Шкода, що не встиг зафіксувати його. Хоча… Гадаю, що тоді вірогідність бути потовченим була б стовідсоткова.

Неабияк приємно було бачити, що батьківська автівка була досі біля будинку. Я щиро сумував за ним і ці декілька днів — як справжній подарунок для мене, хоча мій день народження ще нескоро.

— …Ти впевнений, Джоне? — донісся мамин голос із кухні. Навіть здалося, що була чимось стурбована, тому я сповільнився, підходячи ближче, аби не застукали за підслуховуванням.

— Так, Марі. Знаю, що ти не хотіла й досі не хочеш, але так треба…

— Це небезпечно?

— Вся моя робота небезпечна.

Цікаво. Ніби не дитина мала, але чомусь зараз я почувався саме так. Все ж, моя допитливість взяла верх, та я увійшов до них. Обидвоє здивовано переглянулись, спинившись на мені. Я лиш здійняв одну брову, чекаючи на якусь ремарку з їхнього боку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍