Читати книгу - "Жартівники"

Нестор і недвозначно натякає. — Знаєш, я ще сьогодні не снідав.

— Ти диви! — сміється Михайло. — І я в роті ріски не мав. Давай зайдемо, — кивнув бородою вбік акуратного наріжного будиночка з яскравою вивіскою.

«Спогад» — щось середнє поміж рестораном і кав'ярнею, не зважаючи на ранковий час, ярмаркував. Над головами відвідувачів, що заполонили всі столики, висіла сива пелена тютюнового диму, й стояв гул, як у кратері перед виверженням вулкану.

— Он там нам ніхто не заважатиме, — Михайло провів Нестора через увесь зал до бокової, запнутої вишневого кольору батистовою завісою, ніші.

— По шкалику коньячку й щось смачненького, бо ми аки леви голодні, — звернувся до миловидної із засмаглими литками офіціантки, що миттю виросла побіля них.

— Тебе тут знають, — прищуливши за звичкою око, іронізує Нестор, натиснувши на слові «тут».

— Та ні, друже. «Спогад» — приватний заклад, а власна справа — рушій прогресу й клієнт тоді понад усе… Хоча в цьому невеличкому містечку мене справді знають усі. Знають, як заввідділом, як депутата райради… Ну, а ти як? Давно звідти?

— Другий день.

— Амністія?

— Ні.

— Ні-і? — росте каре здивування.

— Мене виправдали…

— Спам'яталися через стільки часу?

— Один з покаянних листів Нелі потрапив до рук Боріна — відомого на весь колишній Союз письменника-юриста з «Літературної газети»… Як він мені сам признався, спочатку не надав значення цьому листу. На подібні теми він їх отримував щодня купами, але ввечері, вже у ліжку, згадав, що моє прізвище начебто йому знайоме. Вранці поцікавився чи це не той самий І. Грек, оповідання якого були надруковані у їхній газеті… Виходило що той… Вибравши нагоду, взяв відрядження і приїхавши у наші краї зайшов до мене у в’язницю, — Нестор зітхнув, хвильку промовчав, і, проковтнувши гіркий клубок, зронив: — За день до його приїзду Неля наклала на себе руки…

— О, Господи! — видихнув Михайло. — Нащо вона це зробила? Сумління заїло?

— Сумніваюсь…

— Гадаєш-ш? — Михайло недвозначно кивнув головою у верхній куток ніші. — Гадаєш, що то ланки одного ланцюга?

— Не маю жодного сумніву. Мій арешт і її смерть це події з одного ряду.

— Що ж проміж вами сталося насправді? Адже ти, мабуть, не знаєш, який галас зчинився навколо твого арешту! Поки велося слідство, на кожному семінарі чи нараді засуджували ганебний проступок одного з найкращих директорів будинків культури, котрий впав морально так низько, що зґвалтував неповнолітню учасницю художньої самодіяльності.

— Не було ж ніякого ґвалтування…

— Я так і думаю… Зрештою, одинадцятикласниця, яка ж це неповнолітня? Вони нині з тринадцяти літ гуляють…

— Все відбулось по добрій волі, після іспитів ми намірялись побратися… Та жорстока рука нанесла смертельний удар не лише по нашому коханню, а й вгородила ніж у саме серце осередку Руху… Обезголовити осередок — ось чим керувались організатори цієї акції… Та нічого, вони всі за це заплатять.

— Хто всі?

— Ті, що так чи інак причетні до цієї справи, до смерті Нелі… Спасибі, Боріну, він, як колезі, подарував мені досьє, зібране по цій справі…

— На кого? На отих персонажів з твоєї «Піни»?

— І на них теж…

— Що ж, вони свого досягли. Спливли, як ти передбачав у тій статті, на шумовинні, дорвались до корита… Один з твоїх персонажів сьогодні — представник президента в районі, інша нездара, під несамовитим тиском на депутатів під час сесії головою облради, став головою райвиконкому, третій — купив крамницю і будує кілька бензозаправок, узявши акціонерами двох перших, четвертий, на рухівські гроші, спорудив віллу й зараз балотується у депутати до Верховної Ради… Словом, нові українці…

Тільки зачепи, зразу впечуть за грати!

— А впечуть! Лише я, на цей раз не лізтиму на рожен, буду обачнішим і діятиму їхніми методами.

Офіціантка поставила на стіл невеличку карафку із золотистою рідиною, салат із свіжих помідорів і два паруючі шніцелі.

— Ет, і життя! — з шумом видихнув Михайло й наповнив келишки. — За нас, за тебе, за упокій невинних душ, і щоб наша доля…

— Як тобі працюється на цій посаді? — цікавиться по хвилі Нестор, жуючи міцними зубами твердуватий шніцель.

— Ет! — Михайло поклав виделку, витер серветкою губи й вийняв цигарки. — Десятому би заказав.

— Не у свої сани сів?

— Та ні, — він запропонував Несторові цигарку, але той заперечливо покрутив головою. — Біда в іншому. В клубах узимку немає чим пропалити, грошей на це не виділяють, завклубів перевели на чверть ставки й тої нема, колективи розпадаються… Ті працівники, що уміли й могли щось зробити, подались хто куди… Віриш, як би не училище культури, ми тут, навіть у райцентрі, не провели б жодного свята… А що казати про села? А яке покоління йде нам на зміну? Страхіття! Словом, гине культура…

— Маєш рацію. Такого феномена, як сучасний українець немає аналогу в світі.

Вже коли президент, перебуваючи за границею, роздає інтерв'ю мовою «старшого брата», то звідки узятись свідомому українцеві ось тут у низах?

— Підмостки сцени, екрани телевізорів заповнило паскудство! Те, що колись, так звані хулігани, бренькали на гітарах десь під плотом, нині видається за шедевр…

Щезла мелодійна українська пісня, хоча, знову ж так звані, композитори та співаки плодяться, як миші в стіжках…

Нема української книжки, задихаються газети, телебачення окуповане західною, так званою, маскульгурою: жахи, насильство, порнографія… Що, окрім покручів, може вирости в такому кліматі? А нам зараз, як ніколи, потрібне, як кисень, як сонце віддане, національне свідоме, гідне великої держави покоління, таке, як у Ічкерії! Бо, як учить історія, нам доведеться рано чи пізно боронити волю та незалежність держави, як від зовнішніх так і внутрішніх турків…

— За Союзу ідеологія була понад усе.

— Й не лише за Союзу, за Польщі теж… Кожна держава мусить мати власні ідеологічні засади, тільки не нам чухраїнцям.

— Твоя правда.

— Тільки де наші новітні Донцови, Бандери, котрим до снаги було б запалити оце болото? Розвелось партій і партійок, блоків і блочків, а в усіх у голові, як не булава, то сите корито. Ті, що дорвавшись до нього вже смачно чавкають, сито порохкують і продають, і розпинають, і «латану свитину» здирають останню… Хто все це зупинить, Несторе, хто?

Михайло знову наповнив келишки.

— Може, цього разу народ схаменеться і розпізнає хто є хто, й після цих виборів, до влади прийдуть свідомі української ідеї люди?

— А де вони є? Бігати з гаслами, галасувати на мітингах це одне, а будувати державу, примножувати її славу — це інше. Тут голосових зв'язок замало… Ну, ось і випустили пару, — раптом засміявся Михайло, згасив недопалок і взяв келишок. — Тримаймося!