Читати книгу - "Спадкоємиця Темного Володаря, Julybookss"

РОЗДІЛ 2

Відчуваю свій пульс, як він розливається в кожній клітинці мого тіла. Це пульсування лунає у вухах, б’ється в горлі, сповнюючи мене відчуттям життя. Ще зовсім недавно я стояла на поляні, де повітря пронизувала свіжість трав і аромат квітів. Але тепер, наче ось зі сну, я відчуваю, як падаю з великої висоти. Мій світ перетворився у мить на водний обрій, коли ріка зустріла мене своїми гірськими хвилями. Холодна, нічна вода обволікає мене, немов велика ковдра, яка приймає мене у свої обійми, та приховує від пильного погляду ворогів. Швидка течія, непередбачувана та сильна, зносить, не даючи найменшого простору для вдиху. Вода закутує мене в свої обійми, а темрява обволікає своїм владарюючим покривалом. Паніка та страх стають невід’ємними співрешеннями цього холодного світу, де кожен момент стає випробуванням для моєї витривалості. Нестача повітря стає мучливою тягою у моїх легенях, а тіло відчуває біль від зіткнення з водою. Світ темряви, непроглядний та обтяжливий, знаходить свої вражі точки в моїй свідомості, і думати стає все важче. Моє тіло стає жертвою водяного лабіринту. Але тут, в останній мить, магічний потік підкидає мене на берег, де я нарешті можу почути нічний шум природи і вдихнути свіже повітря. Легені вгамують своє полум'я від жадібної потреби у кисні, а тіло болить від удару об воду. Темрява, яка миттєво вкрила мене, знову вкрала мене в свої обійми, і я починаю тонути у безсвідомості. І все ж востаннє, перш ніж обволікла мене темрява, я відчула, як її ласкавий обій ніби покликаний провести мене в світ сновидінь...

Промені сонця ніжно ласували моє обличчя, а спів пташок створював мелодію, яка вирувала в природі. В той момент сказати, що я прокинулася побитою — це як намагатися висловити безмежність зі слів. Пригоди минулої ночі вилилися на моє тіло болем, що пульсував кожним ударом мого серця. Важкість у голові нагадувала про відчуття магії, яке прокотилось через мене, залишаючи свій слід в долонях. Примружила від сонця здерті від втоми очі, перехоплюючи кожен дотик весняного світанку. Повільно, але рішуче, обертала голову, намагаючись розгледіти контури того, куди мене занесла хитра течія. Переді мною розстилалися поля, мов килим, а гори милували своїми величезними контурами на горизонті. Поглянувши на сонце, я відчула тепло його променів, що ласкало шкіру, і зробила висновок, що цей чарівний ранок вже оголосив свою присутність десь біля дев'ятої години ранку.

Стоячи на роздоріжжі своєї долі, я відчуваю важкий тягар невідомого майбутнього. Невже мені доведеться продовжувати цей безкрайній біг, де тільки виживання має значення? Не наївна, але сповнена розуміння, я часто ставала мішенню непорозумінь та ненависті. Мої гріхи — це вибір виживання. Так, я крала їжу, коли втекла з інтернату, а пізніше — коли не хватало грошей. Але завжди була межа, за яку я не переступала — я ніколи не крала у тих, хто сам мучився від недостатку.

Зараз, коли стою на цьому перехресті, намагаючись зрозуміти, чому ті, хто ніколи не бачив мого серця, так легко судять і осуджують, я відчуваю потребу змінити цю долю. Як можна знайти світло, коли ти завжди втікаєш від тіні? Я не просила в цьому світі багатства чи слави. Я просто хочу розуміння та можливості бути прийнятою такою, якою я є. Але поки що залишаюся тією, хто тікає, мріючи про день, коли мої ноги зможуть спинитися, і серце знайде спокій.

Випроставшись, я відчула, як вогонь у моїх м'язах розгортається від новоотриманої енергії. Вирішила вирушити за течією, сподіваючись, що вона виведе до найближчого селища. Сонце, тільки що вискочивши з-за горизонту, надавало воді мерехтливий блиск, а моє волосся виглядало як чорно-сріблясті нитки, які танцюють на вітрі.

Шлунок, нагадуючи про свою присутність, відзивався голосним ворчанням, даючи мені зрозуміти, що їжа — це необхідна річ. Але згадати, коли я востаннє насолоджувалася спокійним прийомом їжі, було завданням не з легких. Здається, я можу лише тікати, ніколи не дозволяючи собі залишитися на місці довше, ніж цього вимагає негайна необхідність. Моя магія завжди стає причиною полювання, навіть коли мені просто хочеться придбати продукти на ринку. Останнього разу вороги виявилися хитрішими — вони вчасно помітили мою присутність і з голосним криком "Темна" кинулись в мою сторону. В ту мить вечір став свідком мого виходу на світло, а я залишалась тільки з однією альтернативою — тікати, тікати від чуток, що рознеслись усіма королівствами.

З невтішними думками і важкими кроками я йшла вузькою вуличкою до невеличкого селища. Люди, що ще не встигли дізнатися правду про мене, радісно посміхались та ласкаво вітались. Така ілюзія доброзичливості на мить освіжила моє змучене серце. Принаймні, поки ніхто не знає мого справжнього обличчя, я можу насолоджуватися цією хвилиною покою. Біля одного з будинків відзначилася жінка, яка вдіймалася в город. Її діяльність привернула мою увагу, а коли вона помітила мене, привітно посміхнулась та відзначилась словами привітання.

– Що шукаєш, дитино? – запитала вона, що спровокувало нову ланку брехні у ланцюгу моїх історій.

– Я прямую до сестри в Притію. Тоді побачила ваше село та не змогла пройти повз. – відповіла я з легкою посмішкою, розуміючи, що знову приходиться вигадувати.

– Далеко ти зібралась, та ще й без коней. – здивувалась жінка, розглядаючи мене з цікавістю.

– Кінь був, та по дорозі напали розбійники. Забрали практично все, – ще одна брехня, витягнута з глибин моєї фантазії. – Чи не дозволите у вас купити трохи їжі?

– Ох, який жах! – викрикнула жінка, вразливо витираючи руки об фартук. – Нема порятунку від цих розбійників. Заходь в хату, зараз я придумаю чим тебе нагодувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍