Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

крізь усю кухню й поставили в коморі.

Опісля чоловіки повернулися до загальної зали, кожен до свого боку шинкваса. На мить запала тиша: Ґрем оглядав порожню пивницю. Табуретів біля шинкваса стояло на два менше, ніж мало бути, а на місці одного столу з’явилася поро­жнеча. У впорядкованій пивниці такі речі впадали в око, наче випалі зуби.

Ґрем відірвав погляд від добре начищеної ділянки підлоги біля шинкваса. Сягнув у кишеню й дістав кілька тьмяних залізних шимів. Рука в нього практично не трусилася.

— Коуте, дай мені, будь ласка, маленьке пиво, — попросив він різким голосом. — Знаю, шо рано, та в мене попереду довгий день. Я помагаю Мурріонам заносити пшеницю.

Шинкар налив пива й мовчки передав його. Ґрем випив половину за один довгий ковток. Очі в нього були трохи червоні.

— Учора справи були кепські, — зауважив він, не дивлячись співрозмовникові в очі, а тоді випив іще.

Коут кивнув. «Учора справи були кепські». Ймовірно, більше Ґрем нічого не скаже про загибель людини, яку знав усе життя. Ці люди знали про смерть усе. Вони самі вбивали свою худобу. Помирали від лихоманки, падіння чи негараздів із переломами. Смерть для них була схожа на неприємного сусіда. Про такого не говорять, щоб він, бува, не підслухав і не вирішив завітати.

Якщо, звісно, не брати до уваги історій. Оповідки про отрує­них королів, дуелі, давні війни — це чудово. Вони вбирають смерть у чужоземну одіж і відсилають її подалі від ваших дверей. Вогонь у димарі чи кашель від крупу — це страшно. Однак суд над герцогом Ґібеанським чи облога Енфаста — це дещо інше. Це наче молитви, наче заклинання, які бурмочуть серед ночі, йдучи самотою в темряві. Історії схожі на півгрошові амулети, які купують у вуличних торгівців про всякий випадок.

— Як довго тут буде той писар? — запитав за мить Ґрем. Його голос відлунив від стінок кухля. — Може, мені варто замовити якихось папірців про всякий випадок. — Він трохи нахмурився. — Мій татко завжди називав їх паперами для спочинку. Як вони звуться насправді, ніяк не згадаю.

— Якщо треба подбати лише про твої речі, це розпорядження власністю, — буденним тоном промовив шинкар. — Якщо це стосується чогось іншого, то називається свідченням за­явленої волі.

Ґрем поглянув на шинкаря, здійнявши брову.

— Принаймні я так чув, — заговорив шинкар, опустивши погляд і протираючи шинквас чистою білою ганчіркою. — Писар згадував про щось таке.

— Свідчення… — пробурмотів Ґрем у кухоль. — Мабуть, прос­то попрошу в нього якихось паперів для спочинку, а він хай розписує їх як заманеться, — він підвів погляд на Коута. — Інші, певно, захочуть чогось схожого: такі вже часи настали.

На якусь мить шинкар неначе роздратовано насупився. Але ні, нічого подібного. За шинквасом він мав такий самий вигляд, як завжди, його лице залишалося спокійним і приємним. Шинкар невимушено кивнув.

— Він згадував, що візьметься до справ десь близько полудня, — сказав Коут. — Учорашнє трохи вибило його з колії. Якщо хтось прийде раніше, ніж опівдні, то, напевно, буде розчарований.

Ґрем знизав плечима.

— А яка різниця? Все одно до обіду в місті й десятьох людей не набереться, — ковтнув іще пива й визирнув із вікна. — Сьогодні робочий день, і це вже точно.

Шинкар неначе трохи розслабився.

— Завтра писар також буде тут. Тож не треба всім пертися сьогодні. У нього вкрали коня біля Абатового Броду, і він намагається знайти нового.

Ґрем співчутливо втягнув повітря крізь зуби.

— Бідося. Зараз, коли збирають урожай, він не знайде коня ні за які гроші. Навіть Фурман не зміг відшукати заміну Неллі після нападу того павука біля Старокам’яного мосту, — він хитнув головою. — Коли таке сталося менш як за дві милі від твого порога, здається, шо це якось неправильно. Коли…

Ґрем зупинився.

— Пане й пані, я заговорив як мій старий! — Ґрем нахилив підборіддя й заговорив демонстративно грубим голосом: — «Коли я був хлопчиною, погода в нас була така, як треба. Мірошник не тиснув пальцем на ваги, а люди вміли не пхати свого носа до чужого проса».

На обличчі шинкаря з’явилася сумовита усмішка.

— Мій батько казав, що пиво було краще, а на дорогах було менше вибоїн.

Ґрем усміхнувся, та ця усмішка швидко померкла. Він опус­тив погляд так, неначе йому ніяково було говорити далі.

— Коуте, я знаю, шо ти нетутешній. Це тяжко. Дехто гадає, ніби чужинець геть не може розуміти, шо до чого.

Він глибоко вдихнув, продовжуючи уникати шинкаревого погляду.

— Але ти, гадаю, знаєш таке, чого інші не відають. У тебе ніби ширший кругозір, — він підвів погляд. Його очі були сер­йо­зні та втомлені, з темними колами від безсоння. — Усе так погано, як здається останнім часом? Дороги кепські. Людей грабують, а…

Ґрем ізнову явно старався не дивитися на порожню ділянку підлоги.

— Стільки нових податків, через які стало так скрутно. Ґрейденівські хлопці от-от утратять ферму. Оте павучище, — він ковтнув іще трохи пива. — Усе так погано, як здається? Чи я просто постарів, як мій татусь, і тепер мені все трохи гірке порівняно з часом, коли я був хлопчиною?

Одну довгу мить Коут тер шинквас, неначе не бажав говорити.

— На мою думку, все зазвичай погано в тому чи тому розумінні, — промовив він. — Можливо, це здатні бачити лише ми, немолоді люди.

Ґрем мало не кивнув, а тоді нахмурився.

— Але ж ти не старий! Я здебільшого про це забуваю, — він зміряв поглядом рудоволосого чоловіка. — Ну, тобто рухаєшся ти як старий, говориш як старий, але ти не старий, правильно? Б’юсь об заклад, ти вдвічі молодший за мене, — Ґрем примружено поглянув на шинкаря. — А, власне, скільки тобі?

Той утомлено всміхнувся.

— Достатньо, щоб розуміти: я вже пожив достатньо.

Ґрем пирхнув.

— Замало, шоб видавати старечі звуки. Тобі треба бігати за жінками й лізти у шкоду. Хай уже ми, старі, жалітимемося, шо світ тріщить по швах.

Старий тесля відштовхнувся від шинкваса й повернувся до дверей.

— Як буде перерва на обід, прийду знову, поговорити з твоїм писарем. І прийду не один. Багато хто захоче записати дещицю офіційно, як буде змога.

Шинкар глибоко вдихнув і поволі видихнув.

— Ґреме!

Той повернувся, приклавши одну руку до дверей.

— Річ не лише в тобі, — сказав Коут. — Усе погано, і чуття мені підказує, що стане ще гірше. Було б незайве приготуватися до тяжкої зими. І, може, ще подбати про самозахист у разі потре­би, — шинкар стенув плечима. — Принаймні так мені каже чуття.

Ґремові вуста перетворилися на похмуру риску. Він серйозно кивнув, мотнувши один раз головою.

— Мабуть, треба радіти, шо це не тільки моє чуття.

Відтак він видушив із себе усмішку й, повернувшись до дверей, почав закочувати рукави сорочки.

— І все ж, — додав чоловік, — треба сушити сіно, поки світить сонце.

***

Невдовзі після того прийшли Бентони з повним візком пізніх яблук. Шинкар купив половину з привезеного й наступну годину сортував і відкладав їх.