Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

Я зробив тільки перші кроки, намітив напрямок, забив перші стовпчики… а роботи там ще непочатий край, моя люба! Я не здатен усе те охопити… Тому усе, що ви накопаєте після мене, сміливо вважатиметься не моєю, а вашою інтелектуальною власністю. Я знаю, що у вас чоловік, маленька донька… — продовжував Гастінґс. — Ви працюватимете не за звичним графіком, тож зможете брати потрібні книги додому… Однак із великою обережністю. Ці речі безцінні.

— У мене особисте авто і водій… — проказала Елізабет.

— Це добре… дуже добре. Я виб’ю для вас, моя люба, спеціальний рівень допуску. Тож охорона вас не турбуватиме, — запевнив Гастінґс. — І пам’ятайте, відтепер куратор музею — ваш начальник лише де-юре… Де-факто ви працюватимете зі мною!

1933 рік, квітень.

Лондон, місяць потому

Розбиратися у хитросплетіннях православних текстів їй буде непросто…

Тож церковні фоліанти, виписані складними викрутасами, Ліза погортала й відклала одразу вбік… Більше цікавили історичні книги.

Звичайно, можна буде попросити допомоги у Марка, коли він повернеться із Москви.

Але ж так кортіло осилити це самій! Біблійні тексти православної Біблії та Біблії короля Якова, до якої вона звикла, із дитинства відвідуючи англіканську церкву, навряд чи різняться. Тож вона зорієнтується, розбереться!

Хотілося 6 зробити це без Маркової допомоги! Здивувати його. Здивувати знову, як тоді, коли він побачив її у темному закутку Жезнікового млина у Тарноруді.

Вона пригадувала ту дивовижну мить і знову наче відчувала гарячі його поцілунки, і жорсткий доторк соломи до оголеної шкіри, і те, як вони кохалися на подрі стодоли, наче востаннє. Тепер, за Маркової відсутності, ці спогади були такими солодкими і жаданими!

Чи могла хоч одна її лондонська коліжанка у своєму житті похизуватися такими пригодами у товаристві власного чоловіка? Чи мала котрась із них у своєму шлюбі таку пристрасть, таку небезпеку, таке кохання?

Ліза розсміялася сама до себе. Так… вони із Марком, безперечно, варті одне одного! Як дві половинки одного яблука.

Ось… Ось із якої книги вона вирішила розпочати!

Гастінґс, як і обіцяв, вибив для неї спеціальну посвідку, яка дозволяла під особисту відповідальність брати деякі книги додому для опрацювання.

Тож тепер вона могла в музеї займатися основними завданнями, а вдома вивчати Гастінґсові книги із таємничою сигнатурою «Палєстінского общества». Ось як зараз…

Елізабет провела долонею по шкіряній палітурці. Ні тисненої назви, ні якогось заголовку… Розгорнула.

Знайома сигнатура була недбало тицьнута просто у центрі першої титульної сторінки, закриваючи собою ретельно виведений і прикрашений простим геометричним орнаментом напис:

«Як московські хани-царі Україну нищили».

Нічого собі… Оце так!

Ліза перегорнула сторінку. Наступна, списана охайним каліграфічним почерком, розповідала про Московське хан-царство та про те, як воно виникло, хто у ньому першим князювати став та коли…

Далі йшов короткий перепис московських князів, імена яких мало про що говорили Елізабет.

Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський…

Київ… викрав ікону Вишгородської Божої Матері…

Ліза пробігала поглядом сторінку за сторінкою, помічаючи знайомі слова, вчитуючись в окремі речення і пригадуючи, що не раз чула від Марка про щось подібне.

Та тут на кожній сторінці — окрема історія! Історія, що розповідає, як занепадала Україна, батьківщина її чоловіка!

Елізабет перевела дух лише тоді, коли почула, як у залі годинник пробив північ.

Що ж… коли Марко повернеться — вона матиме, чим його здивувати.

Вона відклала книгу і стомлено потерла очі.

У дитячій запхинькала Маргарита. Зараз вона її заспокоїть і продовжить читання. Перегорнула ще сторінку, другу…

«Як Марко Вишневецький московського царя надурив» — впав у очі заголовок.

Марко? Ім’я як у її Шведа. Цікавий збіг…

Маргарита запхинькала голосніше. Книгу довелося відкласти.

— Зараз, зараз, донечко! Уже йду, моя люба.

«Мамура!» — ніби почула подумки голос Марка. Він так жартома називав її, коли опинявся біля Маргарити першим і встигав заспокоїти донечку раніше.

«Де тій мамурі до нас є діло?» — хихикав, цілуючи Маргусю.

Боже… як їй не вистачає його зараз! Як хочеться до нього, в міцні обійми!

Перебравши доньку у сухе, Елізабет повернулася до своєї знахідки. Отже…

«Як Марко Вишневецький московського царя надурив» — знову прочитала вона повільно. Цього разу уголос.

Маргуся запхинькала знову.

Ні, вона таки справді «мамура», якщо не може відкласти цю книгу і дати дитині раду.

Елізабет взяла доньку на руки. Та перестала плакати, наче тільки цього і чекала. Тепер назад не вкладеш… Мирне сопіння може бути таким оманливим!

Кинула поглядом на широке подружнє ліжко. О, вона вже знає, як вчинити! Біля неї Марго не плакатиме, а вона спокійно усе прочитає!

Вклала дитину біля себе, розгорнула книгу на потрібній сторінці і почала читати.

Кучерявий почерк давався важко, слова іноді траплялися геть незрозумілі, та Ліза і не думала здаватися, поки не дочитає ту історію до самого кінця…

1709 р. Б., село Решетилівка, під Полтавою

Сморід гниття трупів зі сторони Полтави долинав сюди особливо сильно. Полеглих не ховали кілька днів і під палючим сонцем гайвороння дзьобало, а собаки розтягували ту розбухлу плоть, іще більше поширюючи сморід.

Прийшла звістка, що у сплюндрованій Полтаві взялася чума і навіть вода у колодязях перетворилася на трійло.

Тож воду, яку їм приносили, перед тим як пригубити, вони осіняли хресним знаменням.

їх не катували. Навіть не допитували.

На відміну від простих козаків, замкнули у вогкому темному льоху з маленьким продухом-віконцем угорі і залишили до часу у спокої, на воді і черствому хлібі.

Розуміли: дивом вдалося захопити живцем велику рибу, з гетьманських, наближених, тих, хто, міг знати плани самого Мазепи.

Тож позбавити забави свого пулькатого царя не посміли. Стали дочікуватися, поки він повернеться з погоні за Карлом та зрадником Мазепою.

Цар Петро ще з юності пізнав смак страждань тих, кого тортурам піддавав, і не раз власноруч любив катувати.

Мов оживав після того. Бадьорий ходив, збуджений, наче сили у нього нові вливалися. Пив багато, не п'яніючи, дівок сінних гвалтував, яка під руку підвернеться, а то, бувало, й семенівця якого статного чи преображенця — без різниці до статі його мужеської.

Отоді з царем великі розваги всешутейші можна було чинити, а у вдоволеного просити, що забажаєш.

Алексашка Меншиков, царів стольник і улюбленець, попервах завдяки потуранню цим Петровим слабкостям і вибився у люди. Тож і тепер дав наказ: потішити государя після виснажливої погоні.

Дати йому крові полоненої гетьманської старшини, аби власноруч їх мордував.

Решту хлопців не шкодували. Їхню плоть уже другу добу московіти піддавали мислимим і немислимим тортурам, вириваючи розжареними кліщами шкіру разом із м'ясом, підвішуючи на дибі