Читати книгу - "Багряні ріки"

підкова вгатила вбивцю по обличчі. Поліціянт, користаючись нагодою, кинувся на чоловіка й узявся молотити його руків’ям револьвера.

Він бив, і бив, і бив, доки зрештою різко не зупинився, дивлячись на лице футбольного хулігана, що перетворилося на криваве місиво. Уламки кісток випинали назовні крізь клапті шкіри. Очне яблуко вивалилося з очниці та звисало на сплутаних жилках. Убивця більше не рухався, на голові його досі була бейсболка в кольорах «Арсенала». Ньєман обернув револьвер і, тримаючи обіруч закривавлене руків’я, вставив дуло в розбитий рот фаната. Звів курок і заплющив очі. Він уже зібрався стріляти… коли пролунало різке дзеленчання.

Це дзвонив у нього в кишені мобільний телефон.

2

Три години по тому у вікні будівлі Центрального управління кримінальної поліції Міністерства внутрішніх справ, що тягнулася вздовж однієї з тих надто нових і надто симетричних вулиць кварталу Нантер-Префектур, усе ще жевріло кволе світло. Жмуток розсіяного й одночасно сфокусованого сяйва падав на робочий стіл, за яким у тіні сидів Антуан Реймс. Навпроти нього, по той бій світлового ореолу, вимальовувався високий силует П’єра Ньємана, який саме коротко відзвітував про гонитву в Булонському лісі. Реймс, скептично поглянувши на нього, запитав:

— І як там той тип?

— Англієць? У комі. Численні переломи лицевих кісток. Я щойно дзвонив до лікарні Отель-Дьє: вони намагаються пересадити йому шкіру на обличчя.

— А його жертва?

— Розчавлений машинами на кільцевій дорозі, біля Порт-Молітор.

— Господи Боже! То що ж там сталося?

— Порахунки між футбольними хуліганами. Серед уболівальників «Арсенала» були прихильники «Челсі»[10]. Під прикриттям бійки ці два хулігани з ножем підрізали фаната ворожого клубу.

Реймс, схоже, не надто переконаний, кивнув. По якійсь хвилі мовчанки запитав знову:

— А той твій? Ти впевнений, що це удар копитом довів його до такого стану?

Ньєман, не відповівши, обернувся до вікна. Крейдяний місяць малював на фасадах сусідніх будинків чудернацькі візерунки в пастельних тонах: чи то хмари, чи то райдуги, що линули над темно-зеленими пагорбами Нантерського парку.

— Не розумію тебе, П’єре, — знову здійняв голос Реймс. — Чому ти весь час уплутуєшся до таких історій? Ти ж мав лише наглядати за порядком на стадіоні, та й по всьому. Чесне слово, я…

Він замовк. Ньєман далі мовчав.

— Тобі таке вже за віком не личить, — додав Реймс. — І не належить до твоїх обов’язків. Наша з тобою угода була чітка й зрозуміла: більше жодної активної роботи, жодного насильства…

Ньєман обернувся й підійшов до начальника.

— Ближче до суті, Антуане. Навіщо ти викликав мене сюди посеред ночі? Коли ти мені подзвонив, ти ще нічого не міг знати про цю історію. То в чому річ?

Навіть тінь Реймса не поворушилась. Кремезні плечі, сиві кучері, наче витесаний із каменю, профіль. Окружний комісар мав вигляд сторожа маяка. Натомість він уже кілька років очолював Центральний відділ боротьби з торгівлею людьми — ЦВБТЛ. Ця складна абревіатура означала попросту найвищий орган поліції моралі. Ньєман знав Реймса віддавна, ще до того, як той добувся цієї тепленької адміністративної посади. Тоді вони обоє були простими копами, швидкими і вправними, яким ні дощ, ні сніг не були перешкодою. Ньєман нахилив свою коротко стрижену голову й повторив запитання:

— То в чому річ?

Реймс зітхнув.

— Ідеться про вбивство.

— У Парижі?

— Ні, у Ґерноні. Це в департаменті Ізер, неподалік Ґренобля. Університетське містечко.

Ньєман присунув стілець і сів навпроти окружного комісара.

— Я слухаю.

— Тіло знайшли сьогодні під вечір. В ущелині між скелями над річкою, що тече довкола кампусу[11]. Усе вказує на те, що маємо справу з маніяком.

— Що відомо про жертву? Це жінка?

— Ні, чоловік. Юнак. Схоже, університетський бібліотекар. Тіло було голе. Зі слідами тортур: різані рани, опіки… Ще мені казали, начебто його задушили.

Ньєман сперся ліктями на стіл і став вертіти в руках попільничку.

— Навіщо ти мені все це розповідаєш?

— Тому що збираюся відправити тебе туди.

— Що? Через це вбивство? Але ж ґренобльська поліція за тиждень схопить убивцю…

— Не клей дурня, П’єре! Ти чудово знаєш, що такі справи ніколи не бувають простими. Ніколи. Я розмовляв із тамтешнім слідчим суддею. Він хоче, щоб ми надіслали їм фахівця.

— Фахівця з чого?

— З убивств. І з моралі. Він підозрює сексуальний мотив. Одним словом, щось на кшалт цього.

Ньєман витягнув шию до світла й мало не обпікся об галогенну лампу.

— Антуане, ти щось недоговорюєш.

— Цей суддя… його звати Бернар Терпант. Він мій давній приятель. Ми з ним земляки, обоє з Піренеїв. Ця справа його страшенно непокоїть, тямиш? Він хоче її розплутати якомога швидше. Без галасу, преси й усієї цієї дурні. За кілька тижнів відновлюється навчання в університеті — розслідування треба завершити до цього часу. Я впевнений, що мені немає потреби тобі це пояснювати.

Ньєман підвівся й знову підійшов до вікна. Він скинув поглядом на світляні маківки ліхтарів, на темні крони дерев у парку. У скронях досі стугоніло, а перед очима стояли жорстокі сцени останніх годин: удари ножа, кільцева дорога, гонитва кортами «Ролан Ґарроса». Поліціянт подумав, мабуть, у тисячний раз, що коли б не Реймсів дзвінок, він напевне вбив би людину. І ще подумав, що ці напади некерованої люті позбавляли його відчуття часу та простору й туманили розум так, що він ладен був скоїти найстрашніше.

— То як? — запитав Реймс.

Ньєман обернувся і сперся на віконну раму.

— Я вже чотири роки не проваджу таких розслідувань. Чому ти пропонуєш цю справу мені?

— Я потребую людини, яка дасть результат. А тобі ж відомо, що центральне управління може вибрати будь-кого зі своїх людей і надіслати його будь-куди у Франції. — Чути було, як у темряві його великі пальці барабанять по столу. — Ось я й користуюся зі своєї невеликої влади.

Ньєман усміхнувся, блимнувши окулярами в металевій оправі.

— Випускаєш звіра з клітки?

— Випускаю звіра з клітки. Для тебе це буде ковток свіжого повітря. Для мене — послуга, яку я зроблю давньому товаришеві. Принаймні, доки там, ти нікому не натовчеш пики…

Реймс узяв із факса кілька аркушів паперу, що біліли на столі.

— Перші висновки жандармів. То ти берешся за справу чи ні?

Ньєман підійшов до столу та склав учетверо ще теплі аркуші.

— Я тобі подзвоню пізніше. Може, матимеш якісь новини з лікарні.

Покинувши відразу вулицю Труа-Фонтано, Ньєман повернувся до своєї домівки на вулиці Лабрюєра, у Дев’ятому окрузі. Просторе, майже порожнє, помешкання блищало паркетом, навощеним із ретельністю старої господині. Комісар узяв душ, обробив свої рани — доволі