Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

— Річ неможлива, незрозуміла, надзвичайна і нечувана, але власне так і було.

— Проте розтлумач нам цю загадку! — зашуміли всі гості. — Адже ніхто з нас розгадати її не може.

— І я таємницю не зрозумів у всіх деталях, але про те тільки розкажу, що бачив, і про те, що він сам недавно розказував.

Під час тої лютої холери, знаєте самі, Самотницький був хоробрішим за самих лікарів‚ він ризикував, на будь-який заклик летів, тільки б порятувати людей: хворих натирав якимись таємничими ліками і давав щось випити, і такі це мало добрі наслідки, що жоден не помер з тих, кого він відвідав.

Чуднівський міщанин, один з моїх знайомих, розказав мені про таку дивну пригоду. Його дружина раптово відчула сильний біль всередині, і щойно з’явилися всі ознаки тої страшної хвороби‚ він помчав до нашого чудового лікаря благати допомоги. Коли ж лікар прибув на хутір, то остовпів, уражений незрозумілим видовищем: на дворі перед самою брамою побачив Самотницького; той скидався на небіжчика: руки і ноги були не підвладні йому, очі розкриті, обличчя бліде; мертве тіло, відірвавшись від землі, рухалося, і здавалося, що якась невидима сила кидала цей труп у всі боки. Міщанин хотів уже тікати звідти, але почув голос: «Почекай хвилину, спочатку треба, щоб ти моє тіло намастив ліками і врятував від пошесті, тоді буду готовий йти з тобою». За кілька хвилин тіло стало на ноги, здоровий Самотницький поправив на собі одяг і запропонував: «Ну, тепер підемо, знаю, чого ти прийшов: дружина твоя виздоровіє». І дійсно, потаємними своїми ліками він поставив її на ноги за пару годин.

А ось яким чином цей дивний лікар, що оберігав себе і рятував інших, потрапив у велике нещастя. Одного дня, коли він, збираючись йти до хворих, намастив своє тіло, щоби застерегтися від пошесті, одна особа, яку він міцно любив, десь в далекій стороні важко захворіла на холеру. Самотницький це побачив, адже говорять, що душа, коли її не обтяжує тіло, далеко бачить і чує. Він був дуже стривожений, і навіть забувся, що з його тілом може трапитися нещастя, коли не сховати його у безвітряному закутку. Залишивши тіло біля воріт хутора, полетів, щоби якнайшвидше встигнути з потаємними ліками. Згодом‚ вирятувавши милу йому особу і повернувшись додому, він вже не побачив свого тіла, яке люди знайшли та поховали, вважаючи, що він помер від пошесті. Бідний Самотницький без тіла був невидимим, нікому не міг і слова сказати, адже, чуючи його голос, всі жахалися від страху, вважаючи, що з ними розмовляє дух. Не маючи змоги довідатися‚ де поділося його тіло, він блукав тривалий час невидимим, нарешті знайшов на дорозі якийсь труп, з якого щойно душа вилетіла, примусив своїми потаємними ліками циркулювати кров, вліз у чуже тіло‚ повернувся на свій хутір і тепер живе собі там самотою: ніхто його не впізнає, всі вважають його небіжчиком.

— Краще б зробив, — промовив господар, — коли б вже відійшов назавжди на той світ, ніж блукати по землі в чужому тілі.

— Хоче чи не хоче, — промовив Микола, — але напевно буде мучитись на землі і чекати поки проб’є година, призначена Богом.

Коли вони так розмовляли, відчинились раптом двері, і ввійшов хтось незнайомий: обличчя темне, похмуре, зо­всім безкровне, жодного почуття на нім не було, ніс тонкий, покритий сухою шкірою, губи без кольору, очі без виразу, і, здається, мряка якась їх окутала. З пліч незнайомця спадав сурдут, вкриваючи його схудле тіло.

— Так, пане Миколо, — почав він повільним і монотонним голосом, — я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тіло — тягар мені на цьому світі, не варте воно моїх клопотів, але очі душі далеко бачать і вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибі, що про мене згадав; чоловік у моєму стані не зустріне на землі ні знайомих, ні друзів.

Всі мовчки позирали на зажурену, небачену досі по­стать. Мовчання порушив Микола:

— Рятуючи інших від смерті, ти сам потрапив у більше нещастя, ніж смерть.

— Ніхто з них не винен, що я так мучусь.

— Я колись у Вільні знав Самотницького, — промовив Зенон. — Може, ти маєш там кузена?

— Це я сам, але не такий, яким був колись.

— Чи давно живеш у цих краях?

— Вже декілька років; і туди, де був, не повернуся: тепер ніхто мене там не пізнає. І вона не пізнає, — не повірить, не пошкодує, буде сміятися, як з божевільного.

— Багато різних випробовувань було в твоєму житті?

— Дослідник шукає тайни, біда шукає дослідника. Зеноне, коли віриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вільні, прийди завтра в мою халупу — в мене є про що розказати і про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.

Після його відходу гості в задумі зиркали одне на одного, не розуміючи як так‚ що голос належить і справді Самот­ницькому, а зовнішність зовсім інша.

— Бачите, сусіди? — промовив Микола. — Як вам цей гість? Все справджується, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, ніс, очі, волосся і все те, що має це тіло, — не його власне, але він той самий Самотницький, адже і сам себе так назвав і те, що я говорив, підтвердив.