Читати книгу - "Врятуй мене, осінь, Ольга Лавін "

3 Глава

Нестор
- Ти можеш їхати швидше? Чому так повзеш?
- Так дощ, ви ж бачите все самі, Несторе Івановичу! Як шалений ллє! Та затори величезні.  Ми дістанемося не раніше ніж за дві години, а може пізніше. 
- Треба було не зволікати і раніше виїжджати. Прокляття! - виходжу з себе знову і знову. Так, настрій кепський. Ще я трохи напідпитку. Чи не трохи? Але я не за кермом, це вже втішає.

- Може повернемося, Несторе Івановичу? Щось мені усе це не подобається. Я...
- Стули пельку та їдь мовчки, Тарасе. Ти мене бісиш. Ниєш та ниєш. Скільки можна? Чи мені тебе звільнити? Знайдеш більш лояльного роботодавця. Хоча не впевнений, що він так само буде тобі платити. Яку зарплату ти отримуєш? Скільки тисяч баксів лиш за те що просто возиш мене? 
- Я все зрозумів, - одразу погодився та замовк. Багато часу піде на дорогу - так і буде. Я сьогодні обов'язково зустрінусь із коханою. Скільки б часу ми не витратили на цю бісову дорогу! 
- Музику увімкни. Мою улюблену. Ти знаєш яку, - віддаю наказ і він його виконує. Одразу вмикає нашу з Юнією пісню. Під неї ми танцювали перший танок наречених. 
Color of the night. Спогади накрили...
***
- Та що вона робе! Зовсім з глузду з'їхала дівчина. І ніхто не зупинить дурепу! - Тарас різко зупиняє автівку прямісінько на дорозі. 
Що це за ... 
Не встигаю домовити, бо Назар вже відчиняє дверцята та вибігає з автомобіля. Дивлюся у віконце, сам не виходжу. 
Чомусь мені цікаво лише спостерігати за картиною, яка відбувається в мене на очах. Трохи припускаю віконце, щоб чути, про що вони балакають. 
- Ти що робиш, дурепо? Зовсім мізків нема? Хто вилазить ось так через міст? Жити набридло? 
- Не чіпайте мене! Не треба! Чому ви просто не проїхали повз? Чому? Заради Бога! 
- Ти саме цього хотіла? Так? Ну ж бо? Кажи! 
- Так! Кинутися у ріку хотіла! Так, саме так! - дівчина в істериці, уся тремтить. Від холоду чи ні... Волосся мокре, одяг теж. Якщо придивитись - гарна лялька. Личко ніжне. Руде волосся, губи соковиті. 
Та що зі мною? Наче гарних дівчат у своєму житті ніколи не бачив!

Та часу обмаль. Треба закінчувати ось цей маскарад. 
Виходжу з автівки, підходжу до Назара та наказую сісти за кермо, а я сам розберуся з цією недалекою. Чому? Та хотілось побачити ще ближче. 
Якийсь незрозумілий порив! Хай йому...

Дівчина сіпається одразу, коли бачить мене. 

- Не підходь, я стрибну!

Хоче мене налякати? Ідіотка! Яка ж ідіотка. Чи думає буду вмовляти цього не робити? Мені здається тільки, що це просто гра на публіку, а ось головного винуватця - нема.

- І кому ти зробиш гірше, якщо стрибнеш? Тільки собі. Та й не дуже гарні методи розпрощатися з життям - зламати собі шию чи втопитися. Тобі буде боляче. Краще пігулки, лялечко. Ну якщо ти хочеш драми - то стрибай.

- Ви нічого не знаєте! Нічого! І як ви можете мені тут радити?

- Так, нічого не знаю. Але через тебе мій водій зупинився, хоча ми поспішаємо. Сьогодні річниця як я втратив дружину, та нашу ненароджену дитину, дівчинко. Так, я нічого не знаю про біль та втрату.

- Вибачте ...

- Не треба цих вибачень!

Дівчина після моїх слів перекидає ногу. На ній тоненька осіння курточка та потерті джинси. Дуже юна, та вже напевно, встигла наробити помилок.

На божевільну не змахує... Та що ж з нею сталося?

Юнія, це такий виклик мені? Саме сьогодні, у річницю твоєї смерті я повинен зустріти ось цю? Так, а як звати її?

- Як тебе звати? - звертаюся до дівчини, яка продовжує тремтіти та плакати. Досі не розуміючи, що могла накоїти!

- Богдана. Але всі мене кличуть Даною. Так простіше.

- Добре, що не Богдан.

Я можу жартувати? Невже? Сам собі дивуюсь.

- Ні, Дана.

- І що в тебе трапилося, Дано? Доречі я Нестор.

- Все що могло, все сталося, Несторе.

- А скільки тобі років, Дано?

- Двадцять.

- Мені тридцять сім. Добре, поїхали зі мною, Дано.

- Куди? До психлікарні? Куди ви мене відвести хочете?

- Я не маю на це права. У всіх бувають важкі часи. В тебе мабуть зараз саме так. Мені треба до коханої.

- На цвинтар?

- Так. А потім Тарас відвезе тебе до дому. Зараз розвертатися нема сенсу. Ну що? Поїхали?

Дурість яка! Ну і навіщо вона мені там? Але я не можу ось так залишити її. Вона лише посидить у машині, поки я покладу квіти та трохи поспілкуюся з Юнією.  Так. Вона не буде підходити до пам'ятника. Не дозволю.

- Я не знаю...

- Нема часу. Сідай наперед. Біля Тараса. Все, досить скиглити, Дано. Уперед!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍