Читати книгу - "Паща в лісі, Вікторія Токар"

Рина потягла за круглу ручку й дверцята прочинилися з легеньким скрипом. По той бік і справді виднівся ліс. Але щось було не так. До порогу прилягала стежинка. Можливо, брат і сестра просто не помітили в темноті, що «паща» лежить на схилі, тоді це ставало логічним. Однак як бути з тим, що в тому лісі зовні панувала весна?

Здавалося, Рину зовсім не бентежила ситуація, бо вона впевнено проскочила крізь двері. Вадик вже й не намагався її зупинити. Лише мовчки пішов за нею.

Перед дівчиною розкинувся густий ліс дивовижної краси. Пишні гілки так міцно спліталися між собою, що не зрозуміло, як крізь них проникає світло. Тисячі насичених відтінків зеленого в листочках найрізноманітніших форм колихав приємний вітер. Хотілося бігти вперед, відчувати як зелень лоскоче їй обличчя, руки й ноги, хотілося кружляти, поки в голові не запаморочиться, хотілося злетіти… Рина розв’язала тугий хвіст і темно-каштанове волосся розсипалося невагомими, злегка хвилястими локонами. Дотик до спини озвався тупим болем десь всередині, але дівчина швидко прогнала від себе неприємні відчуття, аби вони не псували це прекрасне місце своєю приземленістю.

Дівчина й подумати не могла, що Вадик, який крокував поруч, бачив геть інше. Все тут видавалося йому лиховісним. Дерева були на стільки темними, що доводилося дуже пильно придивлятися, аби зрозуміти, що то все ще зелений колір, а не чорний. Гострий вітер раз за разом кидав у обличчі листя, пил та подекуди навіть дрібні гілочки. Темно на стільки, наче над головою зібралися величезні, темно-сірі дощові хмари.

Несподівано кущі в кількох метрах від них заворушилися. Рина й Вадик перезирнулися. Раптом з них вилетів цілий рій якихось дивних істот. Вони виглядали як пухнасті клубочки з трьома парами крил брудно-коричневого кольору, довшими від своїх власників у кілька разів. Спершу вони здавалися майже милими, тому брат і сестра не поспішали тікати. А дарма! Коли створіння наблизилися, вони змогли роздивитися пронизливо блакитні очі-бісеринки, що оперізували їх по колу, немов браслети. А ще пащі, які розкривалися заледве не до середини маленьких тілець.

— Як гадаєш, вони нападуть на нас? — прошепотіла Рина.

— Сподіваюся, що ні, — Вадик і сам не вірив у те, що каже.

Щойно вони почали потихеньку задкувати, істоти взялися крутитися навколо своєї осі й дуже стрімко летіти прямісінько на них. З їхніх пащ раптом вирвалося дике ревисько. Маленькі купки пуху, діаметром не більше десяти сантиметрів породжували звуки голосніші, ніж рев лева.

Хлопець і дівчина бігли, куди очі дивляться, а створіння гналися за ними. Здавалося, ніби ті граються з ними, немов кіт з мишею, то відстаючи, то миттєво наздоганяючи.

Нарешті одне з них підлетіло до руки Рини та вже розкрило свою пащу для укусу. Однак, Вадик з усієї сили вдарив по ньому ліхтариком. Воно видало звук подібний до стогону і впало на землю. Решта істот приземлилася навколо нього. Здавалося, що вони хвилюються за пораненого. Брат і сестра не стали гаяти час на спостереження, а кинулися тікати. Однак, створіння погналися за ними з новою силою. Тепер це вже стало помстою за свого. Втікачі відчайдушно відмахувалися руками, Вадим ще й активно орудував ліхтариком. Декілька істот вдалося збити, але більшість майстерно уверталися від атак.

З кущів по дорозі до них почали долучатися нові рої. Летючі маленькі монстри поступово оточували Рину й Вадика. Сили на біг закінчувалися, ще трішки й вони зустрінуть свою смерть. Двоє обійнялися та безсило відступали, спостерігаючи, як коло з істот звужувалося. Рина примружила очі від страху. Вадик раптом спіткнувся об корінь дерева, і покотився кудись назад, потягнувши за собою сестру.

Отямилися в мілководній річці. Води вистачало лише до середини гомілки. Але вона пригальмувала летючих створінь. Ті зупинилися в повітрі за кілька сантиметрів від водойми.

— Що це з ними? — Рина окинула поглядом пухнато-крилату стіну  з низу до гори, намагаючись знайти її кінець.

— Може… — задумався Вадик, роздивляючись кілька істот недалеко від них, які не встигли вчасно зупинитися й опинилися у річці. Вони лишилися живими, але не могли злетіти, як би відчайдушно не намагалися. Хлопець набрав у долоні воду і хлюпнув нею в кількох створінь на березі. Ті загойдалися і почали опускатися до землі. Вадик хлюпнув на них ще кілька разів і вони остаточно попадали. — Я так і думав. Води бояться. Коли крила намокають, не можуть літати, а лапок у них немає.

— То хай тоді вони тут висять, а ми підемо до іншого берега, — зраділа Рина.

— Я так не думаю, — Вадик кивнув в напрямку того самого берега. Там вже скупчувалися такі самі істоти. — Схоже, нас оточили.

Минув деякий час. Надія на те, що створінням набридне чатувати їх і вони полетять геть танула. Вони більше не ревіли, лише шелестіли крилами, але й від берегів не віддалялися ані на міліметр.

— Може спробуємо йти вздовж річки? — озвався Вадик. — Я вже заледве ноги відчуваю. Вода — крижана!

— Про що ти? — очі дівчини округлилися. — Вона така тепла, ніби для нас хтось ванну наповнив.

— Катерино! — він дуже рідко так називав сестру, лише коли сильно сердився на неї, бо їй не подобалася повна форма власного ім’я, як і скорочення — Катя. — Максимально невдалий час для подібних випадів!!! — хлопець щиро вірив, що дівчина просто вирішила повправлятися у сарказмі.

— Вадику, з тобою все гаразд? Вода справді дуже тепла… — Рина поклала долоню йому на лоба. — Мабуть, ти сильно перехвилювався.