Читати книгу - "Любіть Україну"

class="v">Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

Візьми всього! І мозок мій, і вроду,

І мрій дитинних плеса голубі.

Для мене найсвятіша нагорода —

Потрібним буть, красо моя, тобі. 

Перехожий

Ліні Костенко

Як він ішов!

Струменіла дорога,

Далеч у жадібні очі текла.

Не просто ступали —

Співали ноги,

І тиша музику берегла.

Як він ішов!

Зачарований світом,

Натхненно і мудро творив ходу —

Так нові планети грядуть на орбіти

З шаленою радістю на виду!

З шаленим щастям і сміхом гарячим,

З гімном вулканним без музики й слів!

Як він ішов!

І ніхто не бачив,

І ніхто від краси не зомлів.

В землю полускану втюпився кожен,

Очі в пилюці бездумно волік...

Раптом —

Шепіт поміж перехожих:

— Що там?

— Спіткнувсь чоловік... —

Одні співчували йому убого,

Інші не втримались докорять:

— Треба дивитись ото під ноги,

Так можна голову потерять... —

Трохи в футбола пограли словами,

Обсмакували чужу біду.

А він знову йшов.

І дивився прямо.

І знову

Натхненно творив ходу!

«Найогидніші очі порожні,..»

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста,

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

Чую

Чую, земле, твоє дихання,

Розумію твій тихий сум,

Як на тебе холодні світання

Ронять пригорщами росу.

Знаю — зливи, та буйні грози,

І роса в шумовинні віт —

То сирітські, вдовині сльози,

Та замучених предків піт.

Назбирала ти їх без ліку

На роздоллі полів, дібров,

Щоб живили тебе довіку

Людські сльози і людська любов.

Володимир Миколайович Сосюра (1898—1965)

«Любіть Україну, як сонце, любіть,..»

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками...

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі...

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину...

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну...

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею...

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

Світання

На сході троянди світання

в хитанні гілок золотих.

Це пісня моя не остання,

я серцем іще не затих.

Вже небо знімає намисто

далеких зірок угорі.

В піснях про народжене місто

я буду подібний зорі.

Неначе уранці весною

я йду золотим юнаком,

і дід мій, коваль, за рікою

призивно дзвенить молотком.

Над вітами вітер ласкавий

хмарки пурпурові жене,

і роси, і птиці, і трави

з зорею вітають мене.

Я слухаю співи прозорі,

як море, що лине до ніг, —

і захвату сльози як зорі, —

як роси на віях моїх.

Я йду золотою землею,

і серце моє — як вино.

То юність моя, що я з нею

уже попрощався давно.

Неправда. Той вітер ще лине,

що квітнув весною кругом.

Я знову в садах Батьківщини

іду золотим юнаком.

І місто встає осіянне,

що в ньому співати я звик.

Мені тридцять вісім? Омана!

Мені вісімнадцятий рік.

Чекання

Тихо. В повітрі ні руху.

Слів де для пісні знайду?

Падають тепло і глухо

яблука в нашім саду.

В небі печаль журавлина,

в’януть і никнуть цвіти.

Вийду: а обрій шипшинний,

гляну: а небо — як ти.

Хмарка пливе кучерява,

тихо, як сон, розтає.

Сині під місяцем трави,

вітер — зітхання твоє.

В даль простягаю я руки,

слухаю, кличу і жду...

Падають тепло і глухо