Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

«Присмерк», «Дхока», «Товстуха». Я побачила, як елегантно вдягнута в пишну сукню дівчина нахилилася й виплюнула цівку соку іржавого кольору в латунну плювальницю, встановлену біля входу до крамниці. Мене мало не знудило. Подумалося, що ця звичка земені мені не загрожує.

Зітхнувши з полегшенням, я повернула на головну вулицю міста. Принаймні тепер розуміла, де опинилася. Кофтон досі не здавався мені справжнім містом. Було в ньому щось сире й незакінчене. Вулиці здебільшого не бруковані, й мені весь час здавалося, що будиночки з пласкими дахами й хисткими дерев’яними стінами ось-ось розсиплються. Проте в усіх були скляні вікна. Жінки в місті вдягалися в оксамит і мереживо. Вітрини крамниць хизувалися солодощами й різноманітними прикрасами, а не гвинтівками, ножами та олов’яними каструлями. Тут навіть жебраки носили черевики. Ось який вигляд мають країни, над якими не тяжіє облога.

Минаючи крамничку з джином, я краєм ока помітила темно-червоний колір. «Корпуснійці!» Миттєво відсахнулася й втиснулася в тінисту місцину між двома будівлями; серце несамовито гупало, а рука вже тяглася до пістоля на стегні.

«Спершу кинджал, — нагадала я собі, витягаючи зброю з рукава. — Намагайся не привертати увагу. Пістолем користуйся лише в безвиході. Силу використовуй лише в крайньому разі». Не вперше я засумувала за зробленими Творцями рукавичками, які довелося залишити в Равці. Вони були підшиті дзеркальцями й дозволяли засліпити суперника в контактному бою — чудова альтернатива розсіканню когось навпіл за допомогою Розтину. Утім, якщо мене помітив Корпуснієць-Серцетлумачник, я, можливо, не матиму вибору. То Дарклінґові улюблені солдати, які можуть без жодного удару зупинити моє серце або розчавити легені.

Я чекала, стиснувши вологими руками руків’я кинджала, а тоді нарешті зважилася зазирнути за ріг. Побачила навантажену діжками бричку. Погонич зупинився, щоб побазікати з жінкою, донька якої нетерпляче витанцьовувала поруч, кружляючи і змахуючи темно-червоною спідничкою.

Просто дівчинка. Жодного Корпуснійця навкруги. Я знову притулилася до стіни будинку і глибоко ковтнула повітря, намагаючись заспокоїтися.

«Так буде не завжди, — переконувала я себе. — Що довше ти будеш на волі, то легше тобі вестиметься».

Одного дня я прокинуся після позбавленої жахіть ночі й безстрашно піду вулицею. А тим часом не забуватиму про свій тоненький кинджал і мріятиму про переконливу вагу гришинської сталі в долонях.

Прокладаючи собі шлях людною вулицею, я міцніше зав’язала шалик на шиї. Це вже перетворилося на нервову звичку. Під тканиною ховався нашийник Морозова, найпотужніший з усіх відомих підсилювачів і єдина прикмета, яка дозволяла ідентифікувати мене. Без нього я була б однією з численних замурзаних і вічно голодних равканських біженців.

Я досі не знала, що робитиму, коли зміниться погода. Влітку мені навряд чи вдасться розгулювати в шарфах і пальтах з високим коміром. Та, можливо, тоді ми з Малом уже опинимося десь подалі від людних міст і небажаних розпитувань. Уперше після втечі з Равки залишимося самі. Від цієї думки я нервово здригнулася.

Перейшла вулицю, ухиляючись від бричок та коней і продовжуючи вивчати натовп, упевнена, що кожної миті можу побачити, як до мене мчить загін гриш або опричників. А може, це будуть шуанські найманці, фієрданські вбивці, солдати равканського короля або навіть самого Дарклінґа. На нас могло полювати стільки людей. «Полювати на мене», — подумки виправилася я. Якби не я, Мал був би трекером у лавах Першої армії, а не дезертиром, котрий тікає, рятуючи власне життя.

У думках зринув непроханий спогад: чорняве волосся, очі-щілини, Дарклінґ із переможним виразом обличчя випустив на волю силу, що причаїлася в Зморшці. А тоді я вихопила в нього цю перемогу. Новини з легкістю діставалися Новозем’я, та добрих серед них не було. Подейкували, наче Дарклінґові якось вдалося пережити битву в Зморшці, він заліг на дно і збирає поплічників, щоб знову спробувати захопити равканський трон. Мені не хотілося вірити чуткам, та недооцінювати негідника я не могла. Інші балачки були такі ж бентежні: Зморшка буцімто витекла з берегів, змушуючи людей розбігатися на схід і захід; навколо Святої, здатної закликати Сонце, виник новий культ. Думати про це не хотілося. У нас із Малом тепер нове життя. Равка залишилася позаду.

Я пришвидшила крок і незабаром опинилася на площі, де ми щовечора зустрічалися з Малом. Помітила, що хлопець сперся на край фонтана й розмовляє з другом-земені, з яким познайомився, працюючи на складі. Мені не вдавалося пригадати його ім’я. Здається, Джеп? Чи, може, Джеф?

Фонтан живився з чотирьох велетенських цистерн і був радше корисним, ніж гарним: до його місткого резервуара дівчата і прислуга приходили прати білизну. Однак зараз пралі не надто пильнували свою роботу. Всі витріщалися на Мала. Та й складно було не робити цього. Волосся його короткої військової зачіски відросло й почало кучерявитися на потилиці. Сорочка зробилася вологою від бризок і прилипла до бронзової від проведених на морі днів шкіри. Хлопець закинув голову, сміючись із другових слів і, вочевидь, не помічаючи потайки кинутих йому усмішок.

«Він, напевно, так до цього звик, що вже й не помічає», — розгублено подумала я.

Побачивши мене, Мал розплився в усмішці й помахав. Пралі обернулися, щоб подивитися на мене, й недовірливо перезирнулися. Я знала, що саме вони побачили: кощаве дівчисько з тьмяним зліпленим бурульками волоссям, землистими щоками і помаранчевими від пакування юрди пальцями; я ніколи не могла похизуватися зовнішністю, а тепер на ній відбилися кілька тижнів стримування сили. Я погано харчувалась і спала, та й нічні жахіття не покращували справ. Усі жіночі обличчя казали одне: що такий хлопець, як Мал, має спільного з отакою дівчиною?

Я виструнчилась і спробувала не зважати на них, коли Мал обійняв мене і міцно притулив до себе.

— Де ти була? — запитав він. — Я вже хвилювався.

— На мене влаштувала засідку зграя розлючених ведмедів, — пробурмотіла я йому в плече.

— Знову заблукала?

— І гадки не маю, про що ти.

— Ти ж пам’ятаєш Джеса, правда? — озвався він, киваючи своєму другові.

— Яко ти йдеться? — ламаною равканською запитав хлопець, простягаючи руку. Вираз обличчя у нього був надзвичайно похмурий.

— Чудово, дякую, — відповіла я на земені.

Він не всміхнувся мені навзаєм, однак лагідно поплескав по руці. Цей Джес однозначно якийсь дивний.

Ми ще трохи побазікали, та я знала, що Мал помітив моє