Читати книгу - "Лист до короля"

що на захід від гір, його вважали шляхетним та справедливим королем.

— Листа треба доправити королю якнайшвидше.

— Ви хочете сказати. — почав, не вірячи власним вухам, Тіурі, та незнайомець перебив його.

— Лист королю доправить Чорний Лицар з Білим Щитом. Він зараз у трактирі «Айкарвара», у лісі. Прошу тільки відвезти йому листа. Сам я не в змозі цього зробити: я старий, мене переслідують вороги.

— Чому б вам не попросити когось іншого? У місті чимало лицарів, серед них багато таких, кому можна довіритись.

— Я не можу звернутися до жодного з них — усі вони надто помітні. Хіба я не сказав тобі? Ми оточені ворогами. Місто переповнене шпигунами, вони хочуть знайти та викрасти цього листа. Не можу я шукати допомоги в лицаря, якого всі знають. Мені потрібен той, кого ніхто не знає, ніхто не помітить. Я шукаю справжнього лицаря, який ще не встиг прославитися. Мені потрібен саме ти: тебе вважають гідним посвяти у лицарі, але твої славетні справи ще попереду.

Заперечити було важко. Юнак намагався розгледіти обличчя незнайомця, але не зміг.

— Цей лист насправді дуже важливий? — запитав він.

— Надзвичайно. Не вагайся, — наполягав незнайомець, і голос його затремтів, — не можна гаяти часу. За церквою на лузі пасеться кінь, візьми його й дістанешся трактиру години за три, а можливо, й раніше, якщо поквапишся. Зараз чверть на другу, до сьомої, коли за вами прийдуть, щоб відвести до короля Дагоната, ти встигнеш повернутися. Будь ласка, зроби це!

Тіурі відчув, що не може відмовити старому. Правила, яких мусить дотримуватися лицар, звісно, дуже важливі, але цей заклик про допомогу був ще важливішим!

— Ну, гаразд, — погодився він. — Я зроблю це. Давайте мені листа і поясніть, як знайти трактир.

— Дякую, — видихнув незнайомець і прошепотів: — Трактир «Айкарвара». Знаєш мисливський будиночок короля Дагоната? За ним — вузька стежина на північний захід. Вона приведе тебе на галявину. Там дорога розгалужується. Поїдеш ліворуч — і дістанешся прямісінько трактиру. Дай слово лицаря берегти листа як зіницю ока та не віддавати нікому, окрім Чорного Лицаря з Білим Щитом.

— Я ще не лицар, — заперечив Тіурі, — проте, якби був ним, присягнув би честю лицаря.

— Гаразд. Якщо хто-небудь намагатиметься відібрати листа, знищ його негайно, але роби це лише в крайньому разі. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Та добре запам’ятай: коли зустрінеш Чорного Лицаря з Білим Щитом, спитай його: «Чому ваш щит білий?» А він має відповісти: «Тому що білий містить усі кольори». І спитає тебе: «Звідки ти прибув?» А ти відповіси: «Я приїхав здалеку». Тільки тоді можна віддати йому листа.

— Пароль... — пробурмотів Тіурі.

— Так, пароль. Зрозумів, що слід робити?

— Так, пане. Давайте листа.

— І ще одне. Будь обережним, дивися, чи не стежать за тобою. Ось лист, бережи його.

Хлопець узяв листа. Це був маленький плаский папірець. Тіурі відчув пальцями воскову печатку й обережно сховав його на грудях, під сорочку.

— Не загубиш? — спитав незнайомець.

— Ні, так надійніше.

Незнайомець потиснув йому руки:

— Поквапся, і нехай Господь благословить тебе!

Він відпустив руки юнака, пішов геть і незабаром зник з очей.

Тіурі трохи зачекав і безшумно рушив у протилежному напрямку. Глянувши на ледь освітлені вікна церкви, де залишилися його друзі, він подумав, що мусить поспішати — тож, не гаючи часу, пішов шукати той луг, де, за словами незнайомця, мав стояти кінь.

3. Дорога до трактиру

Стояла чудова літня ніч. Сила-силенна зірок сяяла в небі. За церквою Тіурі справді побачив прив’язаного до огорожі коня, який не мав ані сідла, ані вуздечки.

«Добре, що мені доводилося їздити на неосідланому коні», — подумав Тіурі, відв’язуючи тремтячими пальцями мотузку. Він пошкодував, що не прихопив ножа, бо мотузка була зав’язана міцно, на декілька вузлів. Він узагалі не мав будь-якої зброї: усе залишилось у церкві.

Кінь тихенько заіржав, але в тиші це прозвучало несподівано гучно, наче гуркіт грому. Тіурі озирнувся. Очі звикли до темряви, й неподалік він побачив будівлю — радше ферму, власникові якої, мабуть, належав цей луг.

Нарешті хлопець відв’язав мотузку й тихо промовив до коня:

— Ходімо зі мною.

У відповідь той знову заіржав. Десь забрехав собака, і у вікнах засвітилося. Тіурі скочив на коня й прицмокнув:

— Вперед! — і кінь повільно рушив з місця.

— Агов! — почувся голос. — Хто там?

Тіурі промовчав.

Собака знову загавкав, голосно, несамовито, і на порозі з’явився чоловік з ліхтарем.

— Злодій! — заволав він. — Стій! Яне, Мартине, сюди! Коня забирають!

Тіурі злякався. Крадіжка в його наміри не входила, але на роздуми не було часу, він пришвидшив коня, і той слухняно перейшов на рись.

— Хутчіш, — схвильовано шепотів Тіурі, — хутчіш!

За спиною було чути тупіт, крики, відчайдушне, несамовите валування собаки. Кінь злякано притиснув вуха й полетів чвалом.

«Мені прикро, що довелося позичити вашого коня, — подумки звернувся Тіурі до того, чий голос ще було чути позаду. — Я не збираюся красти його і невдовзі поверну вам».

Озирнувшись, він побачив, що ферма вже далеко, переслідувачів не видно, але продовжував щодуху гнати коня.

«А незнайомець не попередив, що кінь має власника», — подумав хлопець. Лист виявився надзвичайно важливим, та до того ще й таємним. Він притримав коня, аби пересвідчитися, що цінний документ надійно захований на грудях. Так, він на місці. Юнак укотре озирнувся, згадуючи слова незнайомця про ворожих шпигунів, але нікого не помітив. Тіурі намагався розгледіти місто, яке залишав, однак жодного вогника не було видно, тоді він востаннє поглянув на церкву, що неясною тінню бовваніла на пагорбі, й підострожив коня, прямуючи до лісу.

Ліс тягнувся мало не від самих стін Дагонатбурга й аж до Західних гір; звідти починалися дикі місця, ніколи не ходжені, але дорогу до мисливського будиночка Тіурі добре знав, бо не раз супроводжував короля під час ловів.

У лісі згустилася пітьма, утім дорога була широкою, і юнак рухався швидко, подекуди пускаючи коня кроком, аби краще роздивитися. Навкруги нікого не було, та йому іноді ввижалося, що ліс сповнений невидимих істот, які стежать за ним, шпигують, готові напасти.

Невдовзі Тіурі опинився біля мисливського будиночка і легко знайшов стежку, про яку розповідав незнайомець. Вона виявилася вузькою, звивистою, тож їхати довелося набагато повільніше.

— Добре було б вчасно повернутися, —