Читати книгу - "Макбет"

вони спроможуться захопити наркотики і застукати всіх тринадцятьох «вершників» на гарячому.

Так, тринадцятьох, а не чотирнадцятьох. Бо один із них впаде на полі бою. Якщо випаде нагода.

Дафф зціпив зуби.

— Ти ж казав, що їх буде четверо чи п’ятеро, — мовив Сейтон, підходячи до вікна і стаючи поруч.

— Хвилюєшся, Сейтоне?

— Ні. Хвилюватися слід не мені, а тобі, Даффе. Ти привів до цієї кімнати дев’ятьох людей, з яких лише я маю досвід зовнішнього спостереження та засад, — Сейтон сказав це стиха, не підвищуючи голосу. Він був чоловіком худорлявим, жилавим та лисим. Дафф достеменно не знав, скільки Сейтон прослужив у поліції; відав лише, що той уже працював, коли прийшов Кеннет. Дафф спробував спекатися Сейтона. Не тому, що мав якусь конкретну інформацію; просто було в ньому щось таке, що не піддавалося раціональному поясненню, але викликало у Даффа сильну антипатію.

— А чому ти не залучив спецназ, Даффе?

— Чим менше залучених, тим краще.

— Еге ж бо, чим менше, тим більше слави випаде тобі. Бо, якщо я не сильно помиляюся, це або привид Свено, або Свено власною персоною, — Сейтон кивнув на червоний мотоцикл, який зупинився біля трапу, що вів на теплохід «Ленінград».

— Як ти сказав — Свено? — почувся знервований голос із темряви позаду.

— Так, і їх там щонайменше дванадцятеро, — гучно мовив Сейтон, не відводячи погляду від Даффа. — Це як мінімум.

— От чорт, — промимрив інший голос.

— Може, Макбету зателефонуємо? — спитав третій.

— От бачиш! — сказав Сейтон. — Навіть твої підопічні хочуть, щоб цим зайнявся поліцейський спецназ.

— Стули пельку! — просичав Дафф. Він обернувся й тицьнув пальцем в оголошення на стіні. — Тут ідеться, що теплохід «Глеміс» вирушає до столиці в п’ятницю о шостій ранку і що їм потрібен робітник на камбуз. Ти сам зголосився на це завдання, але натомість я можу благословити тебе на оцю роботу. Грошей більше заробиш, та й добрі харчі завжди матимеш. Ну, як? Проголосуємо підняттям рук?

Дафф втупився у безликі нерухомі постаті в темряві, розмірковуючи, що означало мовчання підлеглих. Він уже встиг пошкодувати про свої різкі слова. А що, як вони дійсно погодяться проголосувати? Зазвичай Дафф уникав ставити себе в залежність від інших, але зараз йому був потрібен кожен із цих чоловіків. Дружина казала, що він волів діяти сам, бо не любив людей. Можливо, вона й мала рацію, але правда, швидше за все, полягала в протилежному. Це люди його не любили, а не він їх. Не можна було сказати, що всі активно висловлювали антипатію, але щось у ньому таки відштовхувало людей. Проте Дафф не розумів, що саме. Знав, що зовнішністю приваблює жінок певного типу, а ще був увічливим, обізнаним та розумнішим за більшість знайомих йому чоловіків.

— Ну то як, будемо голосувати? Не будемо? Гаразд, тоді діймо за планом, але з деякими дрібними змінами. Сейтон зі своїми трьома людьми заходить з правого боку і прикриває тил. Я заходжу з лівого боку зі своїми трьома. А ти, Сіварте, рвонеш ліворуч, у темряву, і забіжиш до арки так, щоб опинитися в тилу «вершників». Станеш у проході, щоб ніхто з них не зміг втекти на корабель. Усім зрозуміло?

Сейтон прокашлявся.

— Сіварт — наймолодший і…

— … і найпрудкіший, — перервав його Дафф. — Я не питав, чи всі зі мною згодні. Я спитав, чи всім усе зрозуміло.

Він уважно оглянув позбавлені виразу обличчя людей, що стояли перед ним, і продовжив:

— Ваше мовчання я тлумачу як ствердну відповідь, — і знову повернувся до вікна.

Куций кривоногий чоловічок у білій капітанській кепці перевальцем зійшов по трапу під зливою. Зупинився біля чоловіка на червоному мотоциклі. Їздець не зняв свого шолома, не вимкнув двигуна, а лише підняв забрало. Він сидів у сідлі, непристойно розставивши ноги, і слухав капітана. З-під шолома вибивалися два білявих пасма і звисали на логотип «вершники-вікінги».

Дафф набрав повні легені повітря. Перевірив свого пістолета.

Найгіршим було те, що Макбет вже телефонував. Йому дали таку саму наводку анонімним телефонним дзвінком, і він запропонував Даффу на допомогу групу спецназу. Але той відмовився: мовляв, треба лише забрати вантажівку. І попросив мовчати про наводку.

За сигналом чоловіка в шоломі вікінга один із мотоциклістів висунувся вперед і розкрив перед капітаном корабля валізку-дипломат. Дафф побачив сержантські нашивки на верхній частині рукава його шкірянки. Капітан кивнув, підняв руку, і за мить почувся скрегіт заліза: то кран, що стояв на пристані, повернув свою стрілу, і на ній спалахнув ліхтар.

— Незабаром почнемо, — сказав Дафф. Тепер його голос прозвучав упевненіше. — Дочекаємося, коли вони обміняються дурманом та грошима, — і вперед.

Люди в напівтемряві мовчки закивали головами. Вони знали план дій до найдрібнішої деталі, але розраховували максимум на п’ятьох кур’єрів. Невже хтось попередив Свено про можливе втручання поліції?

— Ти відчуваєш запах? — пошепки спитав Сейтон, ставши поруч.

— Який запах?

— Запах їхнього страху. — Сейтон заплющив очі; його ніздрі тремтіли. Дафф втупився поглядом у дощову ніч. Чи пристав би він зараз на пропозицію Макбета щодо групи спецназу? Він провів по скісному білому шраму довгими пальцями. Тепер це вже не мало значення, він мав самостійно впоратися — давно чекав такої нагоди. Свено — тут, а Макбет і спецназівці сплять по домівках.

Макбет позіхнув, лежачи на спині. Прислухався до барабанного дробу дощових крапель. Відчув, що тіло заклякло, і перевернувся на бік.

Сивочолий чоловік підняв брезент, заповз усередину й сів у темряві, тремтячи від холоду й матюкаючись.

— Що, змок, Банко? — спитав Макбет, притиснувши долоні до шорсткого руберойду, на якому лежав.

— Для мене, старого ревматика, мешкати в цьому триклятому місті — це просто капець. Треба вийти на пенсію й перебратися до села. Купити маленький будиночок у Файфі або десь неподалік і сидіти собі на веранді під сонцем, слухаючи, як гудуть бджоли та цвірінькають пташки.

— …замість того, щоб сидіти посеред ночі на даху у вантажному порту. Жартуєш, старий?

Вони розсміялись.

Банко увімкнув ліхтарик, вмонтований у ручку.

— Поглянь-но, що я хотів тобі показати.

Макбет посвітив ліхтариком на креслення, яке передав Банко.

— Оце багатоствольний кулемет Гатлінга, про який ти казав. Красива штука, еге ж?

— Річ не в зовнішньому вигляді, Банко.

— Покажи його Дункану. Поясни, що це саме те, чого потребує спецназ. І якомога скоріше.

Макбет зітхнув.

— Він йому не потрібен.

— Скажи Дункану, що ми програємо, якщо Геката і «вершники» матимуть потужнішу зброю, ніж ми. Поясни, чого вартий скоростріл Гатлінга. Розтлумач, на що здатні два скоростріли!

— Дункан не погоджується на жодне підсилення нашої вогневої потуги, Банко. І гадаю, що має