Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

— Ну… — Джонік ривком сів. — Як же так?

Три. Тільки три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їхня шістка зіб’є всі цілі, вони однаково програють неформальне змагання 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому стояв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомзводу міг заприсягтися, що полковник Жебрицький, куратор 521-го, дивиться в їхній бік і хитає головою. Висловлюючись із використанням армійської термінології, 521-й щойно капітально обісрався.

Із вогневого рубежу одна за одною долинали доповіді про завершення стрільби.

— Каліки, — презирливо просичав Джонік. — Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати було заборонено доти, доки останній із шістки не закінчить стрільбу та не доповість, показавши порожній патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джонік із Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і… поповзла вниз.

— Фу-у-у… — всі хором.

До хлопців долинув радісний і надміру схвильований рапорт: «Курсант Гера стрільбу завершив».

— Герич! Маладєц! — ляснув по коліну Макаренко.

— Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, — вдавано безпристрасно прокоментував Левко.

— Ага, — кивнув Джонік і додав: — Час, чуваки. Встаємо, шикуємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поквапилися до озлоблених лейтенантів.

— Перші три — чергою по своїй цілі, — на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шість патронів). — Решта три — одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

— Усе пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, — надійшло з-за спини.

Побігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про готовність групи. Їм роздали ріжки (в кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм), прогорлали стандартні інструкції, наказали лягати. Джонік упав скраю ліворуч, одразу за ним на рядно хляпнувся Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд ліворуч, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Американець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Механізм заклинило.

— Товаришу лейтенант… — Гена поклав автомат біля себе й обернувся до офіцера, впираючись рукою та трохи піднявши тулуб над рядном.

— Лежати!!! Б…дь, мудак, якого хера ти встаєш?! — лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. — Я сказав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в сонячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, що не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

— Т-товаришу лейтенант… хе… дозвольте звернутися.

— Б…дь, дозволяю!

— У мене, здається, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився та підняв автомат. Посмикав затвор — той справді не працював. Потому вийняв ріжок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувалась до стрільби без проблем.

— Вогонь, салабони!

Левко перемістив перемикач режиму в положення АВ[8] і затримав дихання. Притулив щоку до приклада АК-74, навів мушку на ціль. Далеко в полі височів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю та плавно натиснув на спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу ліворуч. Джонік перестарався і смикнув курок занадто сильно, випустивши більше як половину боєзапасу — чотири чи п’ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Його мішень хилилася додолу. Крайня ліворуч стриміла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався пошепки підбадьорити свого товариша, як Джонік іще раз пальнув. Бах! Бах! І цього разу знову поквапився. Не прицілившись як слід, Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! — подумки розлютився Левко. — Програємо ж на хрін!»

— Fuck! Лео, допоможи, — благально зашепотів Джонік, — я облажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. Із чотирьох стриміла незбитою тільки одна. У хлопців ще нібито лишалися патрони, отже, покладуть. Мусять покласти. Тоді він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

— Я беру, — сказав голосно. — Ліву я беру!

Після першого влучання цілився спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз — на ОД[9]. Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і…

…Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені стояла людина?» Левко замружився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувалися не кострубаті обриси, а… живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд управно. Хлопець здригнувся, розплющив очі й… замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закоченими рукавами, темно-сині джинси. Юнак зиркав кудись убік, в абсолютно інший від вогневого рубежу бік, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям…

Самонавіювання вийшло таким вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, щоби прийти до тями. «Що за дурня, чувак? — вилаяв сам себе. — Нема там нікого». Він зосередився на цілі й натиснув курок. Коротке «клак!» — і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув праворуч. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.

Бінґо! Перемога!!!

Левко з насолодою послав дві останні кулі в небо над кущами, відчепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшись, що у стволі не залишилося патрона, поставив автомат на запобіжник і відтягнув затвор, гордо повідомивши:

— Курсант Бартош стрільбу завершив!

Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи патронники, й тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.

Просто так, на пам’ять.

Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку.

— Ти як? Ребра цілі?

— Цілі, — пробурчав Джонік, буравлячи гнівним поглядом ненависного офіцера. — Як із ланцюга зірвався… Хіба ні, Лео?

На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, минаючи деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, коли в їхній бік не дивилися полковники, й тицьнув 121-му середнього пальця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшись за спинами товаришів, пирхнув:

— Пішов ти! — але на тому все закінчилося.

Зрештою броунівський рух курсантів припинився, і взводи вишикувались. Крижини хмар потовщали й почали наповзати одна на одну. Сонце майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець