Читати книгу - "В сяєві Локобренни, Alana Nesta"

Він замислився. Помовчавши, нарешті відповів:

— У цьому конкретному випадку — ні. Нам навряд чи вдасться спокійно посидіти десь без фанатів чи папараці, — зітхнув Том. — Може, ти знаєш якесь затишне місце, де можна поговорити і не боятись пліток і шепоту за спиною?

Чесно кажучи, мені теж хотілося тиші, а відмовитися від зустрічі було чомусь нестерпно складно. Я замислилася — і зрештою прийняла рішення. Кивнувши, я назвала адресу.

Коли ми вийшли з машини, Том зупинився, почав озиратися:

— А де ж тут кафе?

— Я запросила тебе до себе додому. Зазвичай я не запрошую незнайомців у дім, але ситуація — нестандартна. Тож, прошу... — мовила я, відчиняючи двері.

Ми піднімалися на третій поверх у повній тиші. Це була стара будівля з гвинтовими сходами, які круто здіймалися вгору. Сходинки скрипіли під ногами, ніби розповідали історії всіх, хто ходив ними протягом століть.

Увійшовши до квартири, він озирнувся.

— У тебе дуже затишно. До речі, я відпустив водія — нехай не привертає зайвої уваги.

— Не хвилюйся, в цей район їздять таксі, — сказала я, скидаючи туфлі й вмощуючись на дивані. Нарешті. Я мріяла про це ще з середини дня.

— Якщо хочеш, можу зробити масаж стоп. У цьому я — справжній професіонал, — підморгнув він, сідаючи поруч.

— Дякую, але ні. Я залишу тебе на кілька хвилин — переодягнуся у щось зручніше. Можеш тим часом налити собі щось, — я кивнула в бік столика з напоями. Взявши туфлі, пішла до спальні, відчуваючи його погляд на собі.

Я переодягнулася в домашню сукню зеленого кольору, дістала шпильки з волосся й дозволила локонам вільно спадати на плечі. Озирнувшись у дзеркалі, подумала, що виглядаю доволі добре.

Коли я повернулася до вітальні, Том стояв спиною до мене, з келихом вина в руці, дивився на захід сонця.

— Я завжди з трепетом спостерігаю, як заходить сонце. Вже багато років — для мене це найзаворожуюче й водночас найтривожніше видовище.

— А що ж у ньому тривожного?

— А раптом завтра воно не зійде?

Він обернувся й уважно подивився на мене. У променях заходу його погляд здався мені, навіть трохи зловісним. І вперше я задумалася: я ж запросила до себе в дім зовсім незнайому людину…

Він, ніби читаючи мої думки, промовив...

— Ти мене боїшся?

— Ні… — невпевнено відповіла я.

— Якщо тобі некомфортно, просто скажи — я піду, — мовив він, наближаючись.

— Все гаразд. І я ж людина честі, завжди віддаю борги. А як ми вже з’ясували — я тобі винна. Тож сідай, я зараз щось приготую. Ти ж голодний?

— Ще й як, — відповів він із загадковою усмішкою, від якої по мені пробігли мурашки. Заспокойся. Це просто акторська гра. Він відпрацьовує майстерність, і тільки... А ти вже...

— Може, я зможу допомогти?

— Цибулю пошинкуєш? — мстиво запитала я.

— Давай, — сказав він, знімаючи піджак, акуратно вішаючи його на спинку стільця і закочуючи по лікті рукави сорочки.

— Зачекай. — Я дістала фартух і стала зав’язувати його на ньому. Том стояв спокійно, поки я кружляла навколо, зав’язуючи пояс.

— Шкода, в мене немає кухарського ковпака — ти міг би зніматися в кулінарному шоу разом із Гордоном Рамзі.

Ми розсміялися.

Том виявився вправним учнем — швидко нарізав овочі для салату, поки я варила пасту й готувала соус. Ми вели легку, веселу, ні до чого не зобов’язуючу бесіду. Разом накривали на стіл.

Це виглядає так, ніби ми робили це вже тисячу років, — спіймала себе на думці.

— Ооо... — протягнув він, спробувавши пасту, — ти готуєш божественно.

— Ти теж, — пожартувала я, відправляючи ложку салату до рота. Ми знову розсміялися.

З ним затишно і весело, і без зіркової хвороби, — подумалося мені.

Після вечері ми разом прибрали зі столу. Я зварила каву, і ми перемістилися до вітальні.

— Раз ми вже обговорили всі класичні теми, може, поговоримо про тебе? — запитала я.

— Не всі. Ми ще про погоду не згадали, — хитро усміхнувся Том, а потім, вже серйозніше:

— Що саме ти хочеш знати?

— Усе, що ти готовий розповісти.

— Добре. Питай. Обіцяю — відповім максимально чесно.

Я відпила вина і замислено подивилася поверх бокала.

— У тебе було щасливе дитинство?

Том скривився:

— Напевно так… Мама в мені душі не чула й пробачала всі витівки. А от батько був суворим, тому ми з ним не дуже й ладнаємо.

— У тебе є брати чи сестри?

— Є.

— І це все?

— Ага.

— Максимально чесно, кажеш… Добре. А чому ти вирішив стати актором?