Читати книгу - "Сім вечорів"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 37
Перейти на сторінку:
у тридцять п’ять років, оскільки Біблія тлумачить сімдесят років як вік розважливих людей. Мається на увазі, що потім усе — пустка, bleak[8], як це зветься по-англійськи, потім усе вже сум і тривога. Тому, пишучи nel mezzo del cammin di nostra vita, Данте не вдається до туманної риторики: він повідомляє нам точний час видіння — у тридцять п’ять років.

Не думаю, що Данте був візіонером. Візія{17} короткочасна. Така тривала візія, як «Божественна комедія», неможлива. Візія була добровільною: ми повинні віддатися їй і читати її з поетичною вірою. Колрідж{18} сказав, що поетична віра — це добровільна відмова від недовіри. Дивлячись театральну виставу, ми знаємо, що на сцені перевдягнені люди повторюють слова, які вклали в їхні вуста Шекспір, Ібсен чи Піранделло. А проте ми погоджуємося, що ці люди не перевдягнені, віримо, що отой перевдягнений чоловік, який повільно промовляє свій монолог у передпокої помсти, насправді принц данський Гамлет; ми віддаємося грі. В кінематографі цей процес іще цікавіший, бо ми бачимо не перевдягнену людину, а кадри з перевдягненими людьми, однак віримо їм, поки триває сеанс.

У випадку Данте все таке живе, що зрештою нам здається, нібито він вірив у свій потойбічний світ, як міг би вірити в геоцентричну географію чи в геоцентричну астрономію, а не в якісь інші.

Ми добре знаємо Данте з тієї причини, на яку вказав Поль Ґруссак{19}: тому що «Божественна комедія» написана від першої особи. Це не просто граматичний прийом, який полягає в тому, щоб написати «я бачив» замість «вони бачили» або «було таке». Це щось більше, це означає, що Данте є одним із персонажів «Божественної комедії». На думку Ґруссака, це нова ознака. Згадаймо, що раніше за Данте святий Августин{20} написав «Сповідь». Однак ця «Сповідь» саме через свою блискучу риторику не така близька нам як Данте, оскільки блискуча риторика африканця вклинюється між тим, що він хоче сказати, і тим, що ми чуємо.

На жаль, риторика вклинюється доволі часто. Риторика мала б бути мостом, шляхом; проте іноді вона стає стіною, завадою. І це можна спостерегти у таких різних письменників, як Сенека, Кеведо{21}, Мілтон або Лугонес{22}. У всіх у них слова стають між ними і нами.

Данте ми знаємо ближче, ніж його сучасники. Можна сказати, ми знаємо його так, як знав Вергілій, який був його маренням. Поза сумнівом, краще, ніж його могла знати Беатріче Портінарі; поза сумнівом, краще, ніж будь-хто. Він відводить собі місце в центрі дії. Не лише споглядає все навколо, але й бере участь. Участь, яка не завжди узгоджується з тим, що він змальовує, і саме вона зазвичай забувається.

Ми бачимо Данте, нажаханого Пеклом; він нажаханий не тому, що полохливий, а тому, що мусить бути нажаханим, щоб ми повірили в Пекло. Данте нажаханий, він відчуває страх, розмірковує про різне. Ми дізнаємося, що в нього на думці, не з того, що він говорить, а завдяки поетичності, завдяки інтонації, завдяки акцентуванню його мови.

Є й інший персонаж. Насправді в «Божественній комедії» їх троє, але зараз я говоритиму про другого. Це Вергілій. Данте домігся того, що ми маємо два образи Вергілія: один — той, що залишають нам «Енеїда» й «Георгіки»; інший — більш близький образ, який залишає нам поезія, чула поезія Данте.

Однією з тем літератури, як і однією з тем життя, є дружба. Я сказав би, що дружба — це наша аргентинська пристрасть. У літературі існують різноманітні дружби, вона виткана з них. Пригадаймо деякі. Чому б не згадати Дон Кіхота й Санчо, чи то Алонсо Кіхано й Санчо, бо для Санчо Алонсо Кіхано є Алонсо Кіхано, який лише наприкінці стає Дон Кіхотом? Чому б не згадати Ф’єрро та Круса[9], двох наших гаучо, які губляться у прикордонні? Чому б не згадати старого погонича худоби й Фабіо Касереса[10]?

Дружба — тема загальна, але зазвичай письменники вдаються до контрастного зображення двох друзів. Я випустив з уваги інших знаменитих друзів — Кіма та ламу[11], які також являють собою контраст.

Прийом, до якого вдається Данте, більш витончений. Це не контраст у прямому сенсі, хоча тут ми спостерігаємо синівське поводження: Данте стає сином Вергілія і водночас вивищується над Вергілієм, бо вважає себе врятованим. Вважає, що заслужить чи вже заслужив на благодать, оскільки йому було дано видіння. І водночас від самого початку «Пекла» він знає, що Вергілій — пропаща душа, приречена на вічні муки; коли Вергілій каже, що не зможе супроводити його далі Чистилища, він відчуває, що римлянин назавжди залишиться мешканцем жахливого nobile castello[12], де перебувають великі тіні великих небіжчиків античності, яким через їхнє непереборне незнання не відкриється Христове слово. Тієї самої миті Данте мовить: Мій князю, мій учителю й поете[13]… Щоб згладити цю мить, Данте вітає його величними словами і говорить про тривале навчання й велику любов, що змусили його шукати Вергіліїв том, і такі стосунки між ними підтримуються весь час. Яка ж сумна постать Вергілія, свідомого того, що він приречений назавжди перебувати в nobile castello, сповненому відсутності Бога… Данте ж буде дозволено зріти Бога й збагнути Всесвіт.

Отже, перед нами ці двоє персонажів. А ще є тисячі, сотні, безліч так званих епізодичних персонажів. Я сказав би, що вони вічні.

Сучасний роман потребує п’ятисот-шестисот сторінок, щоб познайомити нас із кимось, якщо зрештою знайомить. Данте досить однієї миті. В цю мить персонаж окреслений раз і назавжди. Данте підсвідомо шукає цієї миті. Я прагнув домогтися цього в багатьох оповіданнях, мене зачаровувала ця знахідка, зроблена Данте в добу Середньовіччя: явити певний момент як код чийогось життя. Данте являє нам персонажів, життя яких вміщуються в кілька терцетів, а проте вони вічні. Вони й далі живуть, їх воскрешають людська пам’ять та уява.

Карлайл вказав на дві риси Данте. Певна річ, їх більше, але дві є визначальними: ніжність і суворість (які, однак, не протиставляються, не суперечать одна одній). З одного боку, це людська ніжність Данте, яку Шекспір назвав би the milk of human kindness, — тобто молоком людської доброти[14]. З іншого — усвідомлення того, що всі ми живемо в світі, де існує суворий порядок. Цей порядок відповідає Іншому, третьому співрозмовникові.

Пригадаймо два приклади. Розгляньмо найвідоміший епізод «Пекла» з Пісні п’ятої, де діють Паоло і Франческа.

1 2 3 4 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сім вечорів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сім вечорів"