Читати книгу - "Крадій, Катерина Бахтурова"

– Може, чаю, раз я вам не дала нічого вкрасти? – жінка раптом змінила своє рішення.

– Якщо ви пропонуєте, я не відмовлюсь.

Вони зайшли в кімнату, жінка поставила чайник, і через кілька хвилин чоловік тримав у руках чашку гарячого ароматного напою. Вона весь час спостерігала за ним. Помітивши на собі пронизливий погляд, він запитав:

– Чому ви так на мене дивитеся?

– Дивний ви крадій – якось нестандартно себе поводите.

– Ви також не схожі на стереотипну жертву.

– Може, тому що злочинець нестереотипний?

– Це не має значення. Якщо хтось проникає в дім, то реакція завжди одна.

– Ви праві, але ви ж пояснили свої мотиви: хвіртка, вихор, світло. Тим більше ви не робили різких рухів. І…

– І…

– Ви здалися мені безпечним. Значить, ви крадій? – не давши йому відповісти, знову спитала жінка, щоб пересвілчитись чи правильно вона все зрозуміла.

– Так, це дійсно так.

– Ви завжди так крадете?

– Ні. Але я неприрожденний крадій. Це моє хобі.

– Хобі?

– Можна й так сказати. У мене інша професія. Я спеціаліст по ремонтах. У мене була невелика компанія.

– Хм…

– Так. Але коли дружина від мене пішла, я більше не міг займатися таким нудним ділом, як бізнес. Я раптом зрозумів, що прожив плоске і нецікаве життя, думаючи весь час про гроші.

– Ви любили дружину?

– Так, любив. Її зрада мене зламала. Тому я все кинув і…

– І почав красти…

– Але тепер я радий, що вона пішла. Справді радий.

– І тепер вам більше не треба думати про гроші?

– Так. Тепер у мене наповнене життя. Я задоволений.

– Ви називаєте злодійство повним життям?

– Я не вкладаю в це слово так багато негативу, як ви.

– Позитивного тут мало.

– Але так я отримую адреналін. Ризик мене хвилює і змушує частіше битися серце. Так… ви скажете, що можна знайти інший, не такий екзотичний, спосіб заставити своє серце битися частіше. Я знайшов свій спосіб. Так, він незвичайний. Але він мій. – Він закинув голову вверх, допиваючи останні краплі чаю.

– Ще хочете?

– Так. Ви дуже люб'язна.

– Це моральна компенсація за упущену вигоду – назвемо так.

– Нехай буде по-вашому. Навіть сперечатись не буду!

– …тільки це заняття змушує мене відчувати хвилювання і переживати миті, рівних яким нема, – продовжував свій розповідь незвичайний крадій. – Це моя ідеологічна основа для цього заняття. В мене немає потреби в тих речах, які я краду. Але сам процес дає мені можливість переживати справжні емоції.

– Ви могли б зайнятися скелелазінням або стрибками з висоти.

– Висота – це добре. Але не те. Це все занадто різко. Це не моє. А дрібні крадіжки – це делікатна справа. Дуже делікатне. Я ніби скидаю весь тягар цивілізації і знову стаю первісною людиною.  

− Жінки?  

− Коли ти багатий – тебе не бачать – тільки гроші.  

− Але не всі однакові.  

− Можливо і так. Просто я не ставив перед собою завдання знайти виняток серед жінок. Я більше не хочу розчаровуватися.  

− Вас можна зрозуміти.

− Красти ж – це щось первісне, справжнє, по-справжньому хвилююче. Завдяки цьому я згадав, що таке справжні емоції, почуття. Я не знаю, як це описати. Ви не зрозумієте.  

− Чому ви так впевнені?  

− Пробачте, я не хотів вас образити.  

− Я не образилася.  

− Все, що я сказав, звучить як виправдання, а мені виправдань немає.  

− Це звучало не як виправдання, а як пояснення. І, чесно кажучи, я ще ніколи не чула, щоб до такого асоціального явища був такий неординарний підхід. І часто ви цим займаєтеся?  

− Ні, не часто. Ось сьогодні вирішив...  

− Але я зірвала ваші плани?  

− Якраз ні. Тобто… я радий, що ви їх зірвали. Бо в присутності вас я хвилююся так, наче щось краду. Зрештою і я щдійснив своєрідну крадіжку - вкрав ваш час, який ви могли б витратити на щось інше, а натомість слухаєте дурниці незваного гостя.  

− Але, чому ж? Якби ви не увійшли і не вирішили вкрасти мій час, я б і не дізналася, що бувають такі крадії, як ви. – Жінка усміхнулася, але чоловік нічого не відповів. Він просто дивився на неї, не відриваючи погляду.  

Чоловік тримав порожню чашку в руках, не наважуючись її поставити на стіл. Вона бачила це, але також не наважувалася щось сказати. Злодій почав вставати повільно і неохоче. Він не знав, про що говорити далі. Але йти він також не хотів, розуміючи, що більше він сюди не повернеться. Він не хотів руйнувати магію, якої він торкнувся, зайшовши в дім, куди його так невідворотно потягнуло.  

Вона простягнула руку, щоб взяти чашку з його рук. Їхні пальці торкнулися. Його губи торкнулися її пальців. Губи торкнулися губ. Руки торкнулися тіла. Тіла злилися. Увесь світ вибухнув іскрами бажання і пристрасті.  

Вранці вона прокинулася від запаху кави і легкого дотику  губ до свого плеча. Нічна пригода ще не спливла в її пам’яті. Вона лише відчувала щастя, спокій і запах кави, що лоскотав ніздрі і змусив відкрити очі. Вона напівідкрила повіки– було ще рано. Вона потяглася і остаточно прокинулася. Повернувши голову, побачила чашку паруючої кави і три гілочки фізалісу у вазі.   

Жінка сіла й потягнулася за чашкою кави, вдихнула її аромат. Вона не могла точно сказати, що її більше зігрівало – ароматна кава чи яскраво оранжеві фонарики фізалісу, які були вкрадені спеціально для неї незвичайним злодієм. Він пішов, але вона знала, що він прийде знову.  

Кінець