Читати книгу - "Наодинці з собою"

жінки з'явиться плід — так само зустрінь і ту годину, коли твоя душа вирветься зі своєї оболонки{340}. А якщо хочеш посполитішої настанови — такої, щоб торкнула самого серця, — то ось вона: ніяк тобі не стати приязнішим до смерті, аніж через пізнання тих предметів, від яких маєш відстати, і тих звичаїв, якими вже не буде обплутана твоя душа.

На них аж ніяк не треба ображатися, а, навпаки, дбати про них і лагідно їх зносити, пам'ятаючи, що й розставатимешся — не з однодумцями. Якби ж то нам було дано жити з людьми, що заховують ті самі засади: вже це одне тягнуло б нас назад і при житті тримало б; а тим часом поглянь, який то труд — оте неодностайне співжиття. Поглянеш і скажеш: «Смерте, хоч би ти швидше надійшла, щоб і мені не забути, хто я».

4. Хто хибить — проти самого себе хибить; хто кривдить — самого себе кривдить, бо себе ж — лихим робить{341}.

5. Кривду чинить не лише той, хто діє, але також той, хто не діє{342}.

6. Досить, щоб ось це твоє визнання було осягальним; ось цей вчинок — суспільним; ось це налаштування — таким, щоб уподобати речі, які тобі припали через зовнішні причини.

7. Зітри уявлення, вгамуй пориви, згаси жадання: нехай керівна частка утримується сама в собі.

8. Як для всього землистого — одна земля; як усі ми, зрячі й наділені душею, бачимо завдяки одному світлу й дихаємо одним повітрям, — так само й усі нерозумні істоти поділяють одну душу, і всі розумні — є причасниками однієї мислячої душі.

9. Все, що має спільну причетність, поспішає до однорідного: все землисте хилиться до землі, все вологе, а також і повітря, — стікається докупи так, що для його відокремлення потрібен примус{343}. А от вогонь здіймається вгору через вогнистий елемент, який готовий спалахнути в кожному полум'ї; тож і всяка матерія, щойно трохи підсохне, стає легкозаймистою — бо в ній зменшується та домішка, що перешкоджає займанню. Отак і все, що є причетне до спільної мислячої природи, поспішає до спорідненого — так само, а то й дужче: що ліпше воно з-поміж решти, то радше готове злитися і перемішатися із близьким собі.

Навіть у нерозумних істот подибуємо рої, зграї, гніздища і немовби любощі: знаходимо там сильніший потяг до гурту, якого нема ні в рослини, ні в каменюки чи колоди. У розумних істот — громада, дружба, родина, і навіть на війні — союзи й перемир'я. А в ще кращих істот, як-от у зірок, єдність існує й тоді, коли вони між собою віддалені. Отож сходження до кращого може виробити співчуття навіть між тими, хто на відстані.

Поглянь, що нині діється: мислячі істоти — і лише вони! — забули, як то старатися одна для одної і навзаєм горнутися; лиш у них не побачиш взаємного злиття. Та хоч би як вони розбігалися, щось таки тримає їх укупі: то могутність природи. Спостережеш — то й побачиш, про що я кажу: таки легше знайти щось землисте, яке б не торкалося жодної іншої землистої речі, ніж людину, геть відтяту від людства.

10. Людина, бог, Всесвіт: кожне приносить свій плід і кожне — своєї пори; дарма що збитий вислів приписує це лише виногрону чи чомусь подібному. А от плоди розуму — водночас і його власні, і спільні для всіх; і те, що з нього постає, — таке саме, як він.

11. Якщо можеш — навчи; якщо ні — пам'ятай, що саме для таких тобі дано поблажливість. Адже до них і боги поблажливі, і навіть у чомусь їм співдіють: на здоров'я, на багатство, на славу. Такі вже ті боги достойні; таким вільно бути й тобі: скажи, хто тобі заважає?

12. У стражданнях — не будь жалюгідним; не прагни, щоб тебе милували чи подивляли. Прагни лиш одного: щоб на кожен твій рух — чи утримання від нього — була ухвала громадського розуму.

13. Нині я став понад усіма обставинами, а радше відкинув їх: вони ж не зовні, а всередині — у нашому визнанні.

14. Все це звичне для досвіду, хвилеве у часі, брудне матерією. Нині — все те саме, що було за тих, кого ми вже поховали.

15. Речі самі собою стоять осторонь; вони самі собі невідомі й необ'явлені. Що ж їх нам являє? Керівна частка.

16. Не в уляганні, а в діянні — і добро, і лихо розумної громадської істоти; так само її чеснота й порок — не в уляганні, а в діянні.

17. Підкинутому каменеві ані є добром злітати вгору, ані є злом — падати вділ.

18. Проникни всередину їхніх керівних часток і поглянь, яких-то суддів боїшся, і які вони судді для себе самих.

19. Усе перетворюється: і ти сам, і цілий Всесвіт — у невпинних змінах і, певним чином, у тлінні.

20. Чужі хиби треба полишати на місці.

21. Коли твоє діяння добігає кінця, коли спиняється і наче завмирає твоє устремління й визнання{344}, — у цьому немає нічого злого. А тепер візьми різний вік. Дитинство, отроцтво, молодість, старість: кожен прихід одного на зміну іншому — то смерть{345}. А візьми своє власне життя: спочатку з дідом, далі — з матір'ю, далі — з батьком. Таких відмін, перетворень і кончин знайдеш чимало, і щоразу питай себе: «Що тут страшного?» Навіть тоді, як добігає кінця, чи спиняється, чи перетворюється ціле життя, — усе є так само.

22. Поспішай і до своєї керівної частки, і до керівної частки Цілого, і до його керівної частки{346}. До своєї — щоби з неї зробити правосудний ум; до керівної частки Цілого — щоб пригадати собі, у чому ти є частина; до його керівної частки — щоб спізнати, чи там бездумність, чи думка; а заодно й узяти на розум те, що він тобі рідний.

23. Подібно, як сам ти виповнюєш склад громади, нехай і всякий твій вчинок буде виповненням громадського життя. Бо яким би не був той вчинок, а коли він ні прямо, ні опосередковано не зводиться до суспільної мети, — то роздирає життя і не дає йому бути чимось єдиним; тоді він — причина заколоту, наче той сваволець із народу, який порушує одностайність.

24. Дитячі сварки, дитячі забавки, духи, що тягають за собою мерців{347} — тож іще виразніше перед нами постає все те, що в Жертвах для виклику померлих{348}.