Читати книгу - "Кременецький звір"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 57
Перейти на сторінку:
жертви немає... Я щойно бачив.

— Це нічого не доводить, — заперечила Ярина. — Самих тіл багатьох зниклих немає. Та й тіло Мільчека є лише тому, що Звіра злякали, найімовірніше.

«Наприклад, я власною персоною», — подумав Голота.

— Можливо, але хтось усе ж встиг пошматувати тіло саме кігтями. І ще — я не думаю, що звичайний вовк зміг би зробити те, що я бачив, — Голота знову пережив напад нудоти, як і щойно у підвалі Можаровського.

— У Мільчека не було серця... — сказав він, і у Ярини сіпнулися губи...

— Вовкулака, — прошепотіла вона, і цього разу Голоту й самого сипонуло мурашками по спині.

***

«Не дуже легко перестати відчувати себе імператором Адріаном після перемоги над даками і знову повернутися до ролі невдахи», — роздратовано вгатив ногою Голота по великій сніговій кучугурі. Він не знав, що й думати. Слова лікаря знову перевернули все догори ногами. Ліценціат заскреготав зубами й зайшов до будинку Сангушка.

Пан Міхал та пан Юзеф саме грали в шахи. Судячи з кислої фізіономії Сангушка, шахіст із нього був такий собі, і розчарування кременецький староста намагався залити штофом бургундського. Не відмовив собі у вині й молодий Мнішек. Як і Голота трохи раніше, він почувався героєм і тепер задоволено слухав п’яні компліменти Сангушка.

— О, пане ліценціате! — староста Сангушко побачив Голоту, що зайшов до зали зі скорботною міною. — Давайте, Міхале, ще раз вип’ємо за ваше з Голотою здоров’я. Про ваш героїчний вчинок сьогодні гуде вся Кременеччина, а завтра заговорить уся Річ Посполита. Присягаюся! — нетверезо белькотів Сангушко Мнішеку під вухом. Тому ця похвала, хоч і з вуст п’яного друга все ж видавалася дуже приємною, і він лише мружив від задоволення зелені котячі очі.

— Що ви, Юзефе, нам просто пощастило, — врешті промовив він.

— Кидайте цю вашу скромність і приймайте почесті, — вигукнув нетверезий Сагнушко. — Голото, нумо до гурту!

— О, мій дорогий друже, — сміючись, вигукнув Мнішек до Голоти, — товариш у страшній пригоді, герой достойний Олімпу. Скажи старості, що то ми вдвох... Як два Аякси з Іліади, як Геракл і Полай, як Персей і Тезей. Удвох проти Звіра з Аїду, — Голота слухав цей потік свідомості, не перериваючи, та з таким кислим виглядом, що Мнішек, навіть нетверезий, щось таки второпав і замовк. — Щось сталося, ліценціате?

— Пане Міхале...

— Та кажіть уже швидше! Що?

— Доведеться відкласти наш тріумф, — Голота без запрошення впав на м’яке крісло, що стояло поруч, і переповів те, що тільки-но розповів Ярині Ястжембець. Обличчя магнатів усе більше смутніли.

— Отакої. То ми вже не герої... — розвів руками Мнішек.

Та очевидно було, що найбільше засмутився Сангушко, котрий уже вирішив, що спекався проблеми, якою мучився ось уже рік.

— Так хто ж убиває? — запитав він безпомічно, виливши на свій жупан добру половину бургундського з келиха. Голота лише знизав плечима й неохоче почав згадувати розповіді селян з Лишні.

— Ще селяни говорили... про вовкулаку, справжнього вокулаку, не вовка, — Сангушко коротко реготнув, усміхнувся і Мнішек.

— Це людина, що на вовка перетворюється? — запитав староста глузливо.

— Саме так, і селяни в горах вірять у це, як у Бога, — промовив Голота.

— Наші мудрі селяни вірять у таку кількість дивних речей, мій дорогий друже, що, я думаю, у вас очі повилазили б, якби я розповів вам хоч трохи з того, що вони тут роблять, — промовив почервонілий кременецький староста.

— Що саме? — зацікавлено запитав Мнішек.

— Я ж кажу, що завгодно. Чари, магія, відьми. Мені лише цього тижня он нарозповідали. Одна он нащось землю з могили крала, інша щось підливала у їжу пану — причаровувала. І це, мій милий Мнішеку і шановний Голото, люди роблять у вісімнадцятому столітті! Подумайте тільки!!!

***

Від будинку Сангушка до монастиря василіян Голота йшов повільно, задумливо розкидаючи ногами снігові замети. У голові була справжня каша, і він ніяк не міг зібрати думки докупи. Щось його дуже турбувало, а що саме — не міг зрозуміти... Врешті від різких рухів стрельнуло в спині. Голота скривився, схопився за рану, а тоді його наче пронизало. Він завмер, постояв з секунду, обмірковуючи, а тоді повернувся й кинувся бігти вулицею, забувши про біль.

Біля будинку Хохриттера він був за хвилин двадцять і загатив у вікно кулаком, немов хотів розтрощити скло. Двері обережно відчинилися, і звідти на нього подивилося злякане й заспане обличчя німця у незмінних окулярах.

— Голото? — ошелешено дивився старигань на Голоту, що нервово сіпався в нього на порозі.

— Немає часу пояснювати! Шановний лікарю, ви ж бачили мою побиту спину. Як вона виглядала, ви ще казали мені?

— Га? — здивовано просипів сонний німець.

— Як моя спина виглядала кілька днів тому?

— Наче хтось виривав м’ясо кігтями, але... До чого тут це, Голото?

— Дякую, лікарю, — Голота повернувся й побіг у ніч. Серце мало не вискакувало з грудей, а в голові колотилася єдина думка: «Тепер я знаю, що за Звір тут убиває».

Розділ 14

У якому Голота йде на побачення

Хр-хр-хр! — хрипіло під Голотиними пальцями, і для нього цей хрип був ангельською музикою. Він із ненавистю дивився у побуряковіле, побите віспою обличчя з вислими татарськими вусами і час від часу відхилявся від кулаків, якими його жертва намагалася відбитися. Очі ката Болиця розширилися і стали більшими вдвічі. Він харчав, заходився слиною, і удари його ставали все слабшими. Голота зрозумів — це кінець, і востаннє подивився в перехняблене й червоне обличчя свого ворога. Двічі той був на волосину від того, аби перервати життя Голоти, і лише дива не дозволили цього зробити.

«Навіть трохи шкода отак банально вбивати такого серйозного супротивника. Можна було, звичайно, влаштувати справжню дуель із секундантами, стати в позицію, стрімкими ударами загнати його в кут і розпанахати до поясу, але... Що ж робити, коли ти застав ворога у спальні, у сорочці й на нічному горщику, а за дверима можуть бути кілька підручних із киями. На війні, як на війні...», — тільки-но подумав розслаблений Голота, як отримав такий удар по голові, що відлетів із ліжка, гепнувся своєю багатостраждальною макітрою об стіну й

1 ... 29 30 31 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кременецький звір"