Читати книгу - "Vivat Academia!"

повернулися із Чорного Сектору, і мав нагоду побути на самоті. А дівчата лишилися у суто жіночій компанії.

Говорити їм досі не хотілося. Тож сиділи на лаві, загорнувшись у рушники, пітніли і мовчали; витягнувши ноги, насолоджувалися теплом і усвідомленням того, що життя триває.

Тут, у лазні, до них і підійшла зеленоока Літа.

— О, ти ж у групі з Рисею та Рудим була, — оживилася Ела. — То як там Рися?

— Добре, — озвалася Літа трохи здивовано. — А ви… це… істот бачили? Нам от жодна не зустрілася. Це на краще, звичайно, та люди таке кажуть… Що і билися, і візерунки креслили… А у нас нічого подібного не було. Навіть розповісти нема про що.

— Це добре, — відгукнулася Талія. Літа недовірливо на неї подивилася: а чи не знущається?

— Ми нікого не бачили, — різко сказала Віра. — Ніяких істот.

— А ми бачили якогось хлопчика на дитячому майданчику, — пригадала Ляна. — Хоча нам і здатися могло… Чорний Сектор — місце непевне.

— А де Воля і Захід? — запитала Літа. — Ви їх після практичного бачили?

— Не знаємо, що з ними, — Ляна знизала плечима. — Під час практики Захід щось про райони беззаконня казав, може, потому остаточно туди подався? Воля збиралася із ним піти. Та ми з ними і не товаришували ніколи…

— Ум, зрозуміло, — Літа кивнула. — Ну, то побачимося.

— Обов’язково, — пообіцяла Ляна. Літа помахала їй долонею.

«Гарна дівчина ця Літа. Здається, її спеціалізація — різні типи освітлення. Корисна штука», — подумала Ляна.

— Брешеш і не червонієш, — тим часом просичала Талія, штовхаючи подругу.

— Але твоя брехня — то благо, — повідомила Ела, беручи Ляну під руку. Ела сиділа з іншого боку від дівчини.

— Я знаю, — Ляна зітхнула, а потім дозволила собі усмішку: — Ми вже Рисю сто років не бачили.

— Хіба? Я думала, що три дні, — зауважила Талія. Виглядала вона так, наче сама щойно про це замислилася.

— Ті три дні — ніби сто років, — сказала Ляна. — Цікаво, як там роман про повстання, що його Рися писала, як Рудий… Треба їх провідати. З Вірою познайомити, з Антіном.

— Не знаю, як Антін, але я пас, — похитала головою Віра. — Мені і вас вистачає. До того ж, я незабаром піду з Академії.

— У райони беззаконня? — здогадалася Ляна. Талія подивилася на Віру скептично, остання відповіла на диво серйозним поглядом. — Ну, ми від самого початку знали, що тебе не переконати. Тому… даси вісточку, як влаштуєшся?

— Не обіцяю. — Віра похитала головою. На Ляну вона при цьому не дивилася: коротке Вірине волосся, мокре, прилипало до чола цілительки.

— То як знаєш. — Ела першою простягла Вірі руку.

— Ти не така вже й… не така, як я думала, — Талія була другою. — Завше Ляна з якимось збоченками товаришує і мене привчає, ех.

Ела штовхнула Талію так, що та ледве з лави не впала.

— А ти не така вже й моралізаторка, — вишкірилася Віра. Останню фразу Талії вона зігнорувала.

Останньою Вірину долоню потиснула Ляна. Звісно, лівою рукою. Праву дівчина ховала під рушником. Хоча портал пропустив Ляну, а Таєв та науковці Академії, котрі про всяк випадок завжди сканували спудеїв після Чорного Сектору, не помітили у дівчині нічого особливого, вона не відчувала правицю частиною свого тіла. І не думала, що колись це зміниться.

— Ти не дала мені повернути борг, — тихо сказала Віра.

— Повернеш, як зустрінемося, — запропонувала Ляна. — Коли-небудь.

Рука Віри на Ляниній стиснулася міцніше:

— Згода.

Минуле лишає сліди. Можливо, це ще дасть про себе знати у майбутньому…

А поки дівчата сиділи на лаві і насолоджувалися хвилинами спокою.

Розділ другий. Приміські дослідження

Погода видалася на диво спекотною. Ніби й середина весни, а більше скидається на другий місяць літа.

Сонно примружившись, Ляна їхала у маршрутці на навчання.

Спудейський гуртожиток знаходився від Академії не так уже й далеко — хвилин зо п’ять їхати. Іти довше — може, хвилин сорок. А все через міст.

Після дві тисячі дванадцятого року від головної річки Міста лишилося тільки русло, але вихованці Ганни Гроно і Павла Святозіра повернули воду. Мостів крізь річку було кілька, і пішохідний знаходився від гуртожитку на значно більшій відстані, аніж транспортний. А ще коли не виспишся і поспішаєш…

Словом, Ляна взяла собі за звичай їздити через міст на маршрутці.

Гуртожиток не був першою зупинкою у тому маршруті, Академія не була останньою, а особистого транспорту в Місті майже не існувало — тільки громадянський. Тому з Ляною у маршрутці кожного разу подорожувало чимало людей, сонних і не дуже, впевнених і розгублених, старших і молодших, чоловіків і жінок. Інколи — як от сьогодні, наприклад, — навіть дитину помітити було можна. Це, звичайно, рідкість. Суворий контроль народжуваності давався взнаки: дітей у Місті було мало, і до них ставилися з особливим пієтетом, до певного віку всіляко обмежуючи їхнє пересування. Ще кудись не туди забіжать, ув акведуки, приміром — і хто тоді винен?

Хлопчик, котрого Ляна побачила у маршрутці, точно міг кудись не туди забігти. Мав років десять і, сидячи спереду, крутився на всі боки. Чоловік, що сидів поруч із хлопчиком, не поспішав тому якось перешкоджати, а проте дивився за дитиною пильно, як належить.

Ляна позіхнула, прикриваючи рот долонею, і відчула раптовий біль у цій — правій — долоні.

«Знову».

Такий біль був у Ляни рідким, та регулярним і небажаним гостем. Відтоді, як вона вперше і, як сподівалася, востаннє побувала у Чорному Секторі, права рука кожен день давала пам’яткового. То вона набрякала, здавалася великою, опухлою і неповороткою; то шкіра набувала неймовірної чутливості, так, що доторкнутися до чогось було боляче; а то правиця ставала твердішою за мармур і зовсім не гнулася. До цього неможливо було звикнути, як і до болю, який повторювався, коли Ляна бралася до особливо складних візерунків або занурювалася у заплутані мислестрічки.

А от до рукавичок Ляна звикла. Вона була у них навіть тепер — рукавички з відрізаними «пальцями», дуже стильно. Щоправда, не так звично, як взимку, і запитальних поглядів набагато більше, та кого це обходить.

Те, що останнім часом Ляна майже не бралася до мислестрічок, необхідну інформацію здобуваючи переважно завдяки кодам «швидкої відповіді», а у вільний час як проклята креслила беззмістовні візерунки, аби потім їх нищити, було набагато дивнішим. Та про це мало хто знав — Ляна все менше і менше говорила про себе. Вона і раніше не знала, що «про себе» говорити, а тепер не могла. Так само, як і зізнатися — із нею щось