Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

врешті побачилися щонайменше через декілька років.

— Дорогий пане Моцарте, — вимовив він якимось не надто приємним скрипучим голосом.

— Доброго дня, пане...

— Альтман. Мене звати Фредерік Альтман.

Назвавшись, гість простягнув йому руку для привітання. Цей чоловік був середнього зросту, худорлявий, з чіткими, навіть дещо гострими рисами обличчя: орлиний ніс, тонкі, міцно стиснуті вуста, вигнуті в усмішку, запалі щоки та невеликі примружені очі. На вигляд йому було близько п’ятдесяти. Здавалось, він з усіх сил намагався справити добре враження на юнака, проте того не полишало відчуття настороженості.

— Надзвичайно гарне помешкання, чи не так? — Альтман широким жестом вказав на вітальню.

— Я тут не господар, — відповів Моцарт, також намагаючись видавити з себе посмішку.

— Так, щоразу щастить бути прийнятим у найкращих домах, правда ж? У маєтку Баворовського також було незле.

Юнак змовчав, не надто розуміючи, куди той хилить.

— О, прошу вибачення, — поспішив перервати незручну паузу гість, — я не надто полюбляю пхатися в чужі справи. До того ж ваш талант, без сумніву, заслуговує тільки найкращого.

Тут він артистично звів руки догори й сплеснув у долоні, наче східний торговець. Франц врешті-решт вирішив з’ясувати, в чому річ:

— Пане Альтмане, — мовив він, — чи можу я бути вам чимось корисним? На сьогодні в мене ще безліч усього заплановано, тому...

— О, звісно, молодий чоловіче, звісно, — тим самим піднесеним тоном сказав Альтман, — я негайно залишаю вас.

Промовивши ці слова, дивний гість поклонився й попрямував до дверей. Подивований до краю Франц, подумавши, що образив чимось цього добродія, поспішив його зупинити:

— Стривайте ж, пане Альтмане! — вигукнув він. — Я зовсім не мав на увазі те, що мені шкода свого часу для ва...

Той зупинився й, озирнувшись, уважно подивився на Моцарта. На обличчі його не було й сліду роздратування чи обурення. Навпаки — він усміхався. Усмішка могла здатися доброзичливою, якби тільки не холод, що таївся в його очах.

— Що ж, тоді я також із приємністю з вами поспілкуюся.

— Але ж... Що вам потрібно, пане Альтмане?

— Мені від вас — нічого. Це вам дещо потрібно від мене, пане Моцарте.

— Мені? Однак я вас вперше бачу...

— Це не означає, що ви мене не кликали.

Франц не витримав і засміявся.

— Але я такого не пригадую... Можливо, ви помилилися?

— Хіба можна не впізнати сина генія, який також прагне бути генієм? — мовив гість.

— Що ви маєте на увазі?

Альтман, не зводячи погляду зі свого співрозмовника, витримав довгу паузу.

Цього разу на обличчі його промайнула ледь помітна глузлива тінь.

— Дивно, — сказав зрештою він, — ваш батько свого часу одразу зрозумів, про що йдеться.

— Мій батько? — Франц відчув, як мороз пробіг по його шкірі. — Ви знали мого батька?

— Знав, — голос Альтмана раптом став зовсім спокійним, як буває спокійним море в штиль, — я знав багатьох геніїв, але пам’ять про великого Моцарта ціную найбільше. Чи хочете ви повторити славу свого батька, Франце? Чи хочете досягнути його вершин або, хтозна, може й сягнути вище?

— Чи хочу я...

Юнак вже перестав дивуватися цій незвичайній раптовій розмові з чоловіком, який, здавалося, бачить його наскрізь.

— Та годі, — мовив той, — не буває геніїв без таємниць. Кожен геній має або мав свою найбільшу, найсокровеннішу таємницю... Залежить від того, живий він чи мертвий. Я буду вашою таємницею, дорогий Франце Ксавере.

— Але хто ви?

— Той, хто донесе вашу музику до людських вух. До кожного найвіддаленішого людського вуха. Той, хто прославить вас настільки, наскільки ви цього прагнете.

— Ви — директор музичного салону? Розпорядник концертів?

Альтман неквапно підійшов до нього на два кроки.

— Я розпорядник людських душ, пане Моцарте, — промовив він, — це значно важливіше, погодьтесь.

— Без сумніву. Хоч, можливо, я не все розумію...

— Найважливіше для вас — зрозуміти, що прожити звичайне життя звичайного вчителя музики вам не вдасться. Не для того ви народилися Моцартом, мій друже. Вам судилося більше.

— Що саме? — цікавість оволоділа ним разом із острахом.

— Або величезна слава... або нелюдський біль.

— Звідки ви знаєте?

— Кажу ж, ви не перший, із ким я про це говорю. Я ніколи не помиляюся. Просто зробіть свій вибір.

— Я ніколи не прагнув слави, — з упевненістю сказав Франц, — цього хотіла моя матір, але не я. Все, що мені потрібно, — це жити музикою. Насолоджуватися нею й дарувати насолоду іншим.

— Тоді лишається біль.

— Хіба це неминуче?

— Неминуче.

— Ви не можете знати всього наперед, ви не Господь Бог.

— Тут ви маєте рацію, пане Моцарте. Цілковиту рацію. Однак хто вам сказав, що геніями опікується тільки Він?

— А хто ж іще?

Альтман змовчав і відповів знову після хвилинної мовчанки:

— Невдовзі у вас перший львівський концерт, дорогий Франце. Знаю, ви готуєтесь... Подивимося, що з цього буде. І хтозна, можливо, ви захочете повернутися до нашої розмови. А наразі — моє шанування...

Він вклонився й рушив до виходу.

— До речі, я був на вашому дебюті, п’ять років тому в «Theater an der Wien», — сказав він вже в дверях, — це було чудово. Ви — істинний син свого батька.

Двері за ним швидко зачинились, і Франц не встиг будь-що відповісти. Втім, досить швидко, сівши за інструмент, він забув про цього дивного Фредеріка Альтмана. До пізньої години Франц вправлявся в грі, аж доки втома врешті-решт не почала брати своє. Він підвівся й із задоволенням випрямив спину.

За вікном музичної зали почувся стукіт копит, гуркотіння коліс екіпажа і гучні голоси слуг. Було зрозуміло, що до будинку нарешті повернулися господарі. За кілька хвилин двері прочинились, і на порозі з’явилася Жозефіна. Жінка була одягнена в дорожню одіж з накинутим поверх плащем. Побачивши Франца, вона не стримала радощів.

— Дорогий маестро, нарешті ви тут! — промовила вона. — Богу одному відомо, як довго я на вас чекала і прагнула побачити.

— Щасливий бути тут, Жозефіно... — вклонившись, відповів той, — вдячний вам за клопоти...

Він затнувся, щойно глибше вдивися в її очі. Вогник всередині них не гаснув, а, здавалось, палав дедалі з більшою силою.

— Як ви почуваєтеся? — запитала господиня.

— Пречудово. Особливо тепер, коли вас