Читати книгу - "Бурштин"

по спині. Чи, може, через те, що Сашко гостро відчув, як хтось спостерігає за ним із лісової гущавини.

Розділ 3

Коханий злодій

Так і є – за ним слідкували. Якась тінь майнула між деревами вдалині. Інший, може, і не помітив би, але у нього око наламане, лісове. Зробив крок, другий, причаївся за стовбуром берези. Тінь теж завмерла. Тоді, скоса поглядаючи на лігво рисі і шкутильгаючи, Сашко почав перебігати від дерева до дерева. До кожної чергової сосни тулився плечем, серце калатало, як скажене. Певне, й володар тіні ховався, бо його більше не було помітно.

Так, перебіжками, хлопець поступово наближався до того місця, де тільки-но побачив щось підозріле. Може, знову якась дичина, і він дарма переймається? Але де ж тоді бурштин? Він ще не чув, аби цією реліктовою смолою харчувався бодай якийсь звір. Володар тіні – безсумнівно людина, у цьому Сашко був упевнений. Тому й пересувався нечутно, щоб не наступити на суху гілку чи не торкнутися чогось, що могло його видати.

Він з усією можливою швидкістю наближався до того місця, де вперше помітив рух. На ходу зупинився, підняв сучкувату гілляку. Знову перебіжка. Ось воно, це місце! За оброслим мохом стовбуром слід: хтось добряче потупцював, а тоді перебіг далі. Сашко рушив слідом. Проте злодій – а він був упевнений, що саме цей втікач поцупив його скарб,– так майстерно маскувався за стовбурами, що Сашко більше його не бачив. Ніде не мигнула навіть тінь крадія.

«Чи не примара знову зі мною грається?» – подумав хлопець.

Утім, сліди були звичайні, людські. Він зупинився, щоб уважніше придивитися до відбитка на вологому мохові. Розмір стопи ніби дитячий, але як могла опинитися дитина в цьому здичавілому лісі?

Сашко пересувався б швидше, якби не рана. Та й зараз міг би кинутися навпростець, однак лісовий досвід підказував: ніколи першим не з’являйся на очі противнику. Тому він, прикриваючись соснами, вперто переслідував утікача, цю невагому, майже нематеріальну тінь, що лише раз показалася, хоча залишила досить матеріальні сліди. Зараз уже не мало значення, як далеко відірвався від нього втікач. Сашко тримав слід і так само, як мисливський хорт, рано чи пізно вимотає втікача й змусить показатися. Рана боліла, аж литку зводила судома, але він зараз відчував мисливський азарт, і це відчуття додавало йому сили. Хлопець знав, що здобич, на яку він зараз полював,– надто цінна, якщо враховувати вартість кількох бурштинових самородків, що були поцуплені.

Біжи, біжи! Побачимо, на скільки тебе стане.

Згадалося раптом, як колись, ще дітьми, вони із Гришею вистежували лиса, чорно-бурого красеня. Він заповзявся тягати курей з їхнього курника. Хлопці ставили сильця, пастки, вартували ночами, та він, зараза, виявився хитрющим, як біс. Завше залишав хлопців із носом. Ухопить курку й, ніби дражнячись, покажеться на очі, махне хвостом – і тільки його й знали. Тоді Сашко затявся, що вполює злодюгу. Якось узимку взяв батькову рушницю, й вони з приятелем подалися до лісу. День ішли по сліду. Вже стало сутеніти. Гриша плюнув і повернувся додому, а Сашко йшов дотемна. Поморозив щоки, але таки здобув лиса. Тоді все село приходило глянути на небачено красиве хутро. Чорно-бурі лиси навіть у цих лісах дивина. Потім батько пропив ту красу, але спогад про виснажливе переслідування лишився в Сашка назавжди. Не тільки спогад, а й досвід. У нього була вперта вдача, а для мисливця й старателя то риса добра, коли нею добре скористатися. Так би мовити, у слушному напрямі.

«У слушному напрямі я, отак кульгаючи, й до ночі не наздожену цю примару.– Сашко зупинився, щоб відхекатися.– Тому треба її перемудрувати».

Він поглянув на сонце – добре, що хоч сьогодні є орієнтир. Зараз вони рухаються на південний захід. Якщо втікач прямуватиме так і далі, то дуже скоро вийде до краю болота – того самого, яке Сашко помітив ще зранку з верхів’я берези, споглядаючи схід сонця. На південному заході ліс уривався, і ця прогалина тягнулася аж до обрію, лише на заході синів густий сосняк. Якщо він, Сашко, зараз поверне на захід, то зможе випередити втікача й підстерегти його на краю болота. Певне, є ризик, і чималий. Злодюжка може звернути в інший бік, а може, знає якусь стежку через трясовину, тоді пиши пропало. Але він уже прийняв рішення, тому рушив в інший бік, майже не ховаючись. Тепер треба лише випередити втікача й підготувати добру зустріч.

Ішов підбігом, майже не перепочиваючи. Десь за півгодини ліс розступився – далі тягнулося узлісся й заболочена рівнина. Така, що її інший край губився десь за обрієм. Тут Сашко виламав собі замашний дрючок, нахилив до землі кілька гілок і зробив засідку біля звіриної стежки, що тяглася вздовж води. Чекати довелося недовго – певне ж, і втікач не сідав перепочити на пеньку, маючи такий скарб у руках. Хлопець здаля помітив, як він вибіг на узлісся і швидко рушив уперед звіриною стежкою.

Сам Сашко діяв би саме так, бо лісові люди мислять однаково. І це надало йому змоги діяти на випередження.

Ось ця загадкова тінь мигтить між миршавими берізками та осиками, відсапується, озираючись, і поспішає далі. Туман, що вже починає сунутися з болота, заважає як слід роздивитися втікача. Байдуже – вже чути, як він чалапає мокрою стежкою.

«Зараз на тебе чекає сюрприз!»

Сашко несподівано виставив зі своєї схованки дрючка й влучним ударом підбив ноги бігуна. Той шкереберть полетів у багнюку. Хлопець навалився зверху, втікач відкотився вбік і вихопив із-за халяви ніж, але переслідувач перехопив зап’ястя й рвучко викрутив руку злодієві. Ніж відлетів до кущів. Вільною рукою Сашко схопив незнайомця за комір і розвернув до себе, щоб добряче загатити під щелепу. Не встиг – шапка з утікача спала, по плечах розсипалося довге блискуче волосся.

«Господи, та це ж дівка!» Занесений кулак застиг у повітрі. Обличчя суціль у багні, але ж жіноче, курва мама!

З розстебнутої куфайки випав згорток. Ось вони, його самородки!

– Таки вріжу, не подивлюся, що дівка! – Сашко знову замахнувся.

– Вріж, Сашуню, вріж! – Несподівано дівчина розсміялася.– А я ж гадаю: що то за лісова нечисть позаду кульгає?

– Галька, звідки ти тут, холера? І чого втікала з моїм бурштином?

– Звідки ж я знала? Ти ж мовчиш, як чортяка. Та й чого це бурштин твій, я його під березою знайшла. Пішла по гриби, от і побачила.

– Ох ти й бігаєш – наче лісова