Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

class="p1">Жінка першу мить здивовано дивилася на Аліє, ніби не розуміючи, про що та говорить.

– Ти мене сплутала… Із моїм братом, – холодно відрізала молодиця.

– Не знала, що в Уласа є сестра-близнюк…

– Та може, ти й зовсім нічого про нього не знаєш, – жінка нарешті вирвала свій рукав із завмерлих пальців Аліє. – Відчепися вже від мене, вперше тебе бачу! Гляди, що ти накоїла! – указала на розсипаний товар вона.

– А Улас у місті, добродійко? Мені конче треба з ним зустрітися!

– Він у Кракові, у короля. Повернеться не скоро, – буркнула незнайомка й загубилася серед ярмаркової суєти.

Сходи виявилися дуже крутими, і Аліє доводилося триматися за поручні, щоб втримати рівновагу. Вона спускалася у в’язницю до брата розкішно одягнена, ніби прагла щось йому довести. Зустріч із сестрою Уласа вибила її із рівноваги, і Аліє весь час нервово покусувала нижню губу, аж доки не відчула на ній солоний присмак крові.

– Я не просто служниця, якщо для тебе це матиме хоч якесь значення, – тихо сказала Аліє татарською, ввійшовши в темницю. Пахнуло вологістю й пліснявою. Тьмяно поблискував маленький каганець в її руці та мерехтів ліхтар вартового на вході, непевно освітлюючи її обличчя. – Мене найняли й приставили до тебе, щоб вивідати, куди ти заховав реліквії Калиновських. Скажи їм – і вони не будуть тебе мучити.

Махмуд мовчав. Він сидів на купі прілої соломи й ледь чутно стогнав.

– Тебе катували сьогодні? – із жахом у голосі спитала вона, кинувшись до нього ближче. – Я можу чимось зарадити?

– Забирайся геть! Не хочу тебе бачити! – крізь зуби процідив в’язень.

– Я не змогла звільнити тебе дорогою сюди. Чи ж зможу зараз? Я просто не знаю як, – схлипнула вона, виходячи за двері, а їй услід почулося лише зле сипіння: «З-забирайся!»

– Христино! Це все мені? – захоплено вигукнула Катруся, приміряючи нові коралі й чудернацької форми мідні сережки.

– Ну то як, подобається? – запитала її Аліє, не встаючи з ліжка. Вона намагалася, щоб її голос звучав бадьоро, але на серці миші шкребли.

Аліє повернулася в кімнату одразу після візиту до брата і до самого вечора вже й не змогла змусити себе підвестися з постелі. Їй знову було неймовірно шкода когось, проте Аліє не знала, кого ж більше – брата чи себе.

– Ще б пак, подобається! – щасливо вигукнула Катруся, шукаючи своє відображення в вікні й нещадно руйнуючи своїм дзвінким голосом меланхолію татарки. – Але тих грошей, що я лишила, на це б не вистачило, чи не так?

– О, не переймайся. Це мій подарунок, – спокійно відповіла Аліє й вимучено посміхнулася. Аліє не вважала Катрусю своєю подругою, але їй так захотілося зробити щось приємне бодай комусь.

– Ге-ей, – підійшла до неї Катруся й підсіла на краєчок ліжка. – Чого ти така невесела?

– Дурниці. Голова болить.

– А хочеш потрапити завтра на бал? – по-змовницьки посміхнулася Катруся.

– Я? Мене ж не запрошували.

– Нічого! Мене теж ніколи не запрошують, але я не вмію пропускати такі визначні події! У мого патрона, пана Анжея, завтра іменини. Я готую на свято їжу. Але під кінець, коли всі гості вже добряче вип’ють, я збираюся зайти до зали та затанцювати з якимось паничем кільканадцять їхніх шляхетних танців!

Катруся схопилася з ліжка й зробила вигляд, ніби танцює в парі з кавалером і робить до нього глибокий реверанс.

Аліє зааплодувала й нарешті посміхнулася по-справжньому.

– Ти на таке зважуєшся? – усе ще недовірливо запитала вона.

– А чому б і ні? Та я! Та мене..! – щоки Катрусі пашіли рум’янцем, а білі зуби прикрашали відкриту, хай навіть надщерблену, посмішку. – Мене ж півміста знає! А я натомість знаю стільки їхніх таємниць!

Катруся закотила очі, а далі, підійшовши ближче до ліжка Аліє, зашепотіла:

– Я знаю, із ким проводить ночі твій Калиновський, знаю, скільки грошей у цехових скриньках шевців і музикантів, знаю навіть таємні виходи з фортеці!

– Справді! – ледь не викрикнула Аліє з такою радістю, що сама злякалася, чи не викрила себе. Та Катрусі це видалося лише безумовним визнанням її талантів.

Аліє ж відкашлялася і, підвівшись із ліжка та легенько примруживши очі, продовжила:

– А не брешеш, що чорний хід із фортеці знаєш?

– Ось хрест! – палко відповіла дівчина, перехрестившись.

– А мені казали, що тут немає таємних ходів, – заманювала Катрусю в свою пастку татарка. – А якщо й є, то знає їх хіба що каштелян…

– А от і неправда! Я знаю цілих два!

– А покажеш? Я нікому не скажу! – заблагала Аліє, проклинаючи себе за чергову брехню. – Це ж так цікаво – справжня таємниця!

– Ну, добре! – Катрусю не довелося довго вмовляти. – Але за це ти маєш піти зі мною завтра на бал!

– З превеликою втіхою! – у тон Катрусі защебетала Аліє, обіймаючи свою сусідку й скидаючи зі своєї душі важенний камінь. Тепер, знаючи про чорний хід, буде значно легше влаштувати втечу!

Велика зала зі стрілкуватими вікнами, високими, розписаними фантастичними птахами склепіннями та чудернацькою ліпниною на стелі була освітлена сотнями свічок. Запахи вишуканих страв, приправлених гвоздикою й шафраном, що долинали з кухні, змішувались з ароматами парфумів, якими за новою модою щедро скроплювали себе жінки.

Аліє стояла за дверима, що вели на кухню. Смачно повечерявши панськими стравами, якими її пригощала Катруся, й випивши для хоробрості склянку молодого червоного вина, вона збиралася вийти до зали, знайти собі затишний куточок і з нього спостерігати за подіями навколо. Катруся легенько, але наполегливо підштовхнула її за лікоть.

– Ходімо, вже самий час. Пани повечеряли, випили й зараз зібралися грати в кості й танцювати.

У своїй лазурово-синій сукні з відкладним мережаним комірцем Катруся здавалася справжньою панянкою. Її коси, примхливо перевиті новенькими стрічками, були викладені за останньою модою, і вся вона виглядала дорого й велично. Аліє знала, що це – лише бутафорія, що плаття вона шила сама з обрізків, які назбирала у знайомого шевця, що замість коштовного каміння в її сережки вставлені шматочки смальти, а волосся перевите стрічками вартістю пару грошів. Та незважаючи на це, поруч із нею Аліє в своїх, хоч і нових, проте менш розкішних шатах, виглядала зовсім простенько. Дві її русі коси, прикрашені скромними візерунчастими стрічками, спадали на новий, кольору стиглої вишні жупан. Їй було в ньому спекотно серед задушливої зали з розпашілими тілами й безліччю свічок, але зняти його Аліє не сміла, бо це була найдорожча й найвишуканіша річ у її гардеробі.

Катруся потягла дівчину за собою, але зненацька зникла, розчинившись серед гостей. Аліє, ніяковіючи, примусила себе пройти через всю залу,