Читати книгу - "Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського"

коли б тільки хибна громадська думка не збила тебе з пантелику. Чи то на звичаї народні, чи то на характер самого мовця посилається поет:

…злощасний

ларч – ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають

віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.[63]

А ти, навпаки, коли хочеш жити за своїми переконаннями, а не за примхами божевільного натовпу, мусив би визнати, що тобі найбільше смакує оте коріння. То навіщо мучиш себе? Якщо мірятимеш за своєю натурою, ти вже давно багатий, а стати багатим за оцінками загалу ти ніколи не зможеш: завжди чого-небудь бракуватиме, і гонитва за тим чимось втягуватиме тебе у вир пристрастей. Пам’ятаєш, як славно ти гаяв час мандрівником, у віддаленій сільській садибі? Простягшись на мураві луків, ти прислухувався до дзюрчання потічка; а часом, сидячи на відкритому пагорбі, оглядав вільним оком широку рівнину; чи в затінку, серед зігрітої лагідним сонцем долини, розморений сном, ти насолоджувався тишею; і ніколи не куняв твій розум, а завжди був зайнятий високими думками, і в товаристві самих лише Муз ти почувався самотнім. І коли, за прикладом того старця, про якого Вергілій говорить:

Був він у душі багатший за царів, коли надвечір пізно

додому повертається, домашню страву несучи, не куплену,[64] —

ти із заходом сонця повертався у своє скромне житло, задоволений своїм надбанням, хіба тоді ти не вважав себе найбагатшим і найщасливішим зі смертних?

Франческо

На жаль, лише нині я впевнився в цьому і зітхаю, згадуючи ті часи.

Августин

Чого ж ти зітхаєш, безумцю? Хто дає тобі приводи для скорботи? Безперечно, твій власний дух, бо йому стало соромно, що стільки років кориться законам своєї природи і досі не розірвав пут свого, як вважає, рабства. Він, неприборканий, тебе тягне за собою, і, якщо ти не погамуєш його, ввергне тебе у смерть. Щойно тобі обридли плоди з твоїх дерев, щойно ти став гребувати простим одягом і товариством сільських мешканців, невситима жадоба знову кинула тебе в галасливий вир міста. Як славно тобі тут ведеться, видно з виразу твого обличчя і твоїх висловлювань. Яких прикростей ти ще тут не зазнав, упертий чоловіче! Однак, нехтуючи сумним досвідом, ти й досі вагаєшся, либонь, обплутаний тенетами гріхів, чи не ухвалить Бог, щоб ти там з власної волі згаяв жалюгідну старість, де під різкою вихователя минуло твоє дитинство. Я був з тобою, коли ще отроком ти не знав ані жадоби, ані жодного честолюбства і мав перед собою велике майбутнє духовної людини. Відтоді вдача твоя перемінилась, горопахо, і що ближча твоя остання путь, то старанніше збираєш гроші в дорогу. А врешті-решт, твоя смерть, що вже близько, бо, напевно ж, не може бути далеко, застукає тебе схиленим над майновими паперами – ледь живого, так само охопленого жагою золота. Адже те, що плекаєш з дня на день, неминуче виростає наприкінці, понад усяку міру.

Франческо

Якщо я заздалегідь заощаджую копійчину на старість, хіба моя завбачливість заслуговує на осуд?

Августин

Заслуговує на осміяння завбачливість, яка обертається недбальством, коли так переймаєшся віком, що його хтозна, чи досягнеш, і навіть досягнувши, проживеш у ньому найкоротші роки, а водночас забуваєш про те, що неминуче настане і звідки не буде вороття! Така вже ваша мерзенна манера, дбати про скороминуще, нехтуючи вічним. А твоє виправдання своєї омани страхом бідності на схилі років тобі навіяв, гадаю, вірш Вергілія:

мураха теж боїться старості злиденної.[65]

Його ти взяв собі за взірець, як ті, про кого каже сатирик:

Холоду й голоду

вчаться вони уникати у мурахи.[66]

Але якщо ти не віддався цілковито мурашиним премудростям, спробуй зрозуміти, що немає жалюгіднішої і безглуздішої долі, як усе життя бідувати, щоб не знати бідності. До чого це я? Пропоную тобі бідність? Аж ніяк. Але маєш миритися з нею, якщо доля так склалася. Думаю, за будь-яких обставин не варто вдаватись у крайнощі. Тому я не закликаю тебе наслідувати тим, хто каже: «Людині для життя достатньо хліба й води; з цими харчами ніхто не бідний; хто ними задовольняє свої потреби, той щастям рівний Юпітеру». Я не думаю, що людські потреби обмежуються водою з дарами Церери; а згадані пишні сентенції просто ображають людський слух. Отже, щоб подолати слабкість твоєї природи, я тобі раджу не виснажувати своє єство, а тільки приборкувати його. Твого майна вистачило б на твої головні потреби, якби ти був самодостатнішим; але ж ти сам породив своє невдоволення. Бо з примноженням багатства множаться потреби і турботи – істина ця вже стільки разів висловлювалася, що навряд чи потребує обґрунтування. Внаслідок незбагненної омани і прикрої сліпоти людський дух, всупереч своїй світлій природі і небесному походженню, нехтує небесним і жадає земних металів. Прошу тебе, обміркуй це серйозно і загостри свій внутрішній зір, щоб сліпучий блиск золота не перешкоджав тобі бачити світло істини. Щоразу, коли пазурі жадоби відривали тебе від високих справ заради ницих, невже ти не почувався скинутим з неба на землю, звергнутим із сонму зірок у найглибшу прірву?