Читати книгу - "Айвенго (укр)"

Нарешті Локслі з’явився в супроводі Седрика й Чорного Лицаря, усівся на сплетений з лозини та застелений дереном «трон», що стояв на узвишші, а поруч із ним сіли сакс і лицар.

– Вибачте за зухвальство, благородні гості, але це мої володіння і тут я господар, – почав він. – День у нас заведено починати з молитви. Де наш послушник? Щось я його не бачив від учорашнього вечора.

– Святий отець іще на світанку вирушив до замку, – пробасив Мірошник, – сказав, що понишпорить підвалами та льохами, порозвідує, де та які в барона де Бефа гасконські вина.

– Що ж, – мовив Локслі, – почнімо без ченця та, помолившись, одразу візьмемося до справи. Щойно чутки про вчорашню нашу забавку досягнуть Йорка, нас почнуть розшукувати, тому слід якомога швидше забратися з цих місць… Сер Седрик, – звернувся він до сакса, вказуючи на купу здобутого майна, – вибирай для себе і своїх людей усе, що тобі сподобалось.

– Сер Локслі, мені нічого не треба, я досить багатий та слуг своїх не тримаю в чорному тілі. Але серце моє сповнене скорботи – немає більше на світі мого доброго й благородного Ательстана. Він загинув, як і належить герою. Мій обов’язок – доправити тіло нащадка саксонських правителів у будинок його нещасної матері, леді Едит, і виказати належну пошану останньому з роду… Леді Ровена прагне швидше повернутися до Ротервуда. І я тут не заради здобичі, я чекав на слушну хвилину, щоб подякувати тобі й твоїм товаришам за те, що врятували наше життя й честь. А тепер відпусти нас мирно… – Седрик підвівся, вклонився всім і пішов геть від зборів, ховаючи за удаваною суворістю сльози, що навернулися на очі.

За кілька кроків його наздогнали блазень і свинопас.

– Що ж це робиться? – вигукнув Вамба. – Усі йдуть, навантажені дарами, немов мули, а ти за мою вірність сплачуєш мені саму солону водицю. – Блазень підскочив, ніби пес, намагаючись лизнути мокру щоку господаря.

– Вамбо, бідахо, ти врятував мене від жорстокої загибелі! – Седрик обійняв свого блазня. – Як же мені нагородити тебе?

– Відпусти, дядечко, – ну й міцні ж у тебе обійми, немов обруч на бочці з елем. Так і Богу душу віддати можна… Якщо хочеш мене порадувати і бодай чимось відплатити – пробач мого приятеля Гурта й не сердься більше на нього.

– Пробачити? – гукнув Седрик. – Та я не тільки його вже пробачив, а й хочу віддячити. Гурте, підійди до мене й стань навколішки!

Свинопас боязко наблизився до господаря.

– Ти більше не раб, – урочисто промовив сакс, торкнувшись Гурта жезлом, – від сьогодні ти вільна людина! Дарую тобі землю в моєму Волтругемському володінні – тобі й твоїм спадкоємцям, навіки…

Гурт скочив на рівні та, пританцьовуючи, заволав:

– Геть нашийник, дорогу вільній людині! Благородний пане! Віднині я вдвічі стоятиму за вас!

Почувся тупіт кінських копит, і з заростей з’явилася леді Ровена в супроводі слуг. Вона була в багатому та строгому вбранні, що відтіняло блідість її величного обличчя. Але ця блідість не була викликана скорботою. Дівчина знала, що її Айвенго живий, це надавало їй сили та надії, незважаючи на страждання, яких вона зазнала. Кивнувши Седрикові, леді Ровена мовчки спрямувала коня до узвишшя, де сидів Локслі. Несподівано її зупинив чийсь неголосний вигук. Під деревом стояв Морис де Брасі; сором і почуття провини спотворили риси його змарнілого обличчя, проте лицар усе ж таки знайшов у собі мужність промовити, взявши повід її коня й низько схиливши голову:

– Чи удостоїть леді Ровена бодай поглядом полоненого й осоромленого воїна? Я не благаю про прощення…

– Пробачити вас – мій обов’язок християнки, – холодно й нетерпляче сказала дівчина. – Решта на вашому сумлінні.

– Гей, лицарю, відпусти-но повід і не утримуй коня цієї дами! – крикнув Седрик, обернувшись. – Твоя участь у такій мерзенній справі заслуговує не на прощення, а на кару! І тобі ще доведеться відповісти за все, що коїлося тут.

Де Брасі відступив у тінь, ховаючи збентеження і злість, а леді Ровена під’їхала до розбійників, щоб лагідно з ними попрощатися. Седрик зробив крок до Чорного Лицаря.

– Запрошую тебе до Ротервуда, коли ти забажаєш відвідати мій дім, – мовив він. – Я знаю, що для вас, мандрівних лицарів, щастя – на вістрі списа… Вам не потрібні багатства. Але успіх воїна мінливий, і ти маєш пам’ятати, що в моїх володіннях ти завжди будеш не гостем, а бажаним братом і завжди знайдеш притулок і відпочинок.

– Сер Седрик уже обдарував мене, навчивши цінувати саксонську доброчесність, – приязно посміхаючись, мовив лицар. – Я прибуду до Ротервуда, коли для цього настане час, а зараз невідкладні справи заважають мені пристати на твоє запрошення, благородний саксе. Але хто знає, може, невдовзі мені знадобиться не тільки твоя щедра гостинність, а й твій меч… Прощавай!

– Готовий служити тобі, воїне, усім своїм майном і зброєю, – винукнув Седрик, ляснувши широкою долонею по простягненій залізній рукавичці лицаря. – Ми з леді Ровеною негайно вирушаємо до замку Конінгсбург, щоб узяти участь у скорботних церемоніях із приводу передчасної загибелі славетного та благородного Ательстана. Двері замку будуть відчинені для всіх, хто тут зібрався, і для тебе теж, хоробрий лицарю!

Із цими словами сакс залишив галявину.

Його невеликий загін, що складався з леді Ровени, пораненого Айвенго, десятка слуг і блазня зі щасливим приятелем Гуртом, уже був готовий вирушити в путь. Не минуло й півгодини, як кавалькада вершників виїхала на лісову дорогу.

За короткий час слідом рушив іще один сумний караван, що складався з візка, на якому лежало тіло Ательстана, супроводжуване ченцями з сусіднього монастиря, які співали жалобних псалмів. Розбійники та йомени схопилися на рівні, віддаючи останню пошану героєві, але, щойно тужливий спів чернецької братії почав ущухати вдалині, лісові волоцюги повернулися до своїх невідкладних справ.

Розділ 27

– Звитяжний воїне! – звернувся Локслі до Чорного Лицаря, шанобливим жестом запрошуючи його сісти поруч. – Без вашої мужності, військового вміння і твердої руки ми б не перемогли. Чи не бажаєте прийняти від нас дарунок на пам’ять?

– Дякую, – була відповідь. – Я нічого не потребую. Віддайте мені лише сера Мориса де Брасі.

– Підступний лицар ваш! – вигукнув стрілець. – Для нього це велике щастя, інакше теліпатися б йому на міцній гілці цього дуба…

– Де Брасі! Підійди до мене! – наказав Чорний Лицар. – Ти вільний. Іди геть і ніколи більше не потрапляй мені на очі. Та обачно, щоб тебе не спіткала доля тих, хто зараз виношує підступні плани. Візьми свою зганьблену зброю.

Морис де Брасі, ледве стримуючись, щоб не відповісти мечем на