Читати книгу - "Осина фабрика"

його собі в очі й загалом намагався довести себе до жахливого, як для такого маленького хлопчика, психічного стану. Так я й просидів там до раннього вечора, уп’явшись поглядом у море, доки мене не знайшов молодий міський хлопець, що працював лісником.

Він виявився одним із пошукової команди, організованої Діґґзом після того, як мій батько й родичі зауважили нашу відсутність, не змогли нас знайти й ви´кликали поліцію. Хлопець здирався на дюни, насвистуючи й мимохідь збиваючи палицею очерет і траву.

Я не звертав на нього жодної уваги, продовжуючи дивитись на море, тремтіти й стискати в руках квіти. Коли хлопець передав через шеренгу членів пошукової команди, які пробиралися поміж дюн, звістку, до мене прийшли батько й Діґґз, однак я зігнорував їх появу також. Урешті-решт довкола мене зібрався з десяток людей; вони оглядали мене, ставили запитання, чухали голови, позирали на годинники й роззиралися навкруги. Я ж навіть не підвів на них погляду. Вони знову вишикувались у ланцюг і продовжили пошуки Есмеральди, а мене віднесли додому. Мені запропонували суп, але, попри те що мене мучив страшенний голод, я до нього навіть не доторкнувся; на всі запитання я відповідав кататонічним мовчанням і порожнім поглядом. Дядько й тітка трусили мене, їхні обличчя почервоніли, а очі набрякли від сліз, проте я на них не зважав. Нарешті батько відніс мене до моєї кімнати, роздягнув і вклав у ліжко.

Упродовж ночі хтось постійно сидів зі мною в кімнаті, але хто б це не був — батько, Діґґз, а чи хто-небудь інший, — я цілісіньку ніч не давав заснути ані їм, ані собі. Якийсь час полежавши тихенько й удавши, що заснув, я зненацька заходився якомога гучнішим криком, падав із ліжка й починав борсатися на підлозі. Щоразу мене піднімали, заспокоювали й знову вкладали в ліжко. Відтак я знов-таки прикидався, що засинав, і за кілька хвилин наново починав біснуватись. Якщо ж хтось із них намагався до мене заговорити, я просто лежав у ліжку, тремтів і позирав на них, мов глухонімий.

Так тривало аж до світанку, коли пошукова команда, не знайшовши Есмеральди, повернулася з порожніми руками, і тільки тоді я дозволив собі поринути в сон.

Мені знадобився тиждень, щоб прийти до тями, і це був один із найкращих тижнів у моєму житті. Ерік повернувся з круїзу, і, коли він прибув додому, я почав потроху розмовляти; спершу просто молов якісь нісенітниці, але згодом став закидати оточуючим незв’язні натяки на те, що зі мною трапилося, які неодмінно супроводжувалися криками й кататонічними нападами.

Якось посеред тижня мене побіжно оглянув лікар Макленнан, після того як Діґґз відхилив усі батькові протести з приводу того, щоб мій медичний огляд провадив хтось іще, окрім нього самого. Та навіть попри це він залишився в кімнаті, похмуро й підозріло за всім спостерігаючи, щоб простежити, аби під час огляду дотримувались певних обмежень; я був вдячний батькові за те, що він не дозволив лікарю оглянути мене повністю, й у відповідь на це почав поводитися більш притомно.

Під кінець тижня мене іноді все ще мучили вдавані нічні кошмари, а час від часу я раптово затихав і починав тремтіти, проте харчувався більш-менш добре й доволі успішно відповідав на більшість запитань. Розмови про Есмеральду й те, що з нею трапилося, так само викликáли в мене короткі напади: я заходився криком і на якийсь час впадав в абсолютний ступор, але після довгих і терплячих розпитувань повідомив своєму батькові та Діґґзу те, у чому й збирався їх переконати: великий повітряний змій; Есмеральда заплуталася в тросах; я намагався їй допомогти, лебідка вислизнула в мене з рук; відчайдушний біг; далі — провал.

Я пояснив їм, що вважаю себе проклятим і переконаний у тому, що накликáю смерть і нещастя на всіх оточуючих, а також боюся, що мене посадять до в’язниці, оскільки люди подумають, ніби Есмеральду вбив я. Розплакавшись, я обійняв батька, а тоді — навіть Діґґза, і, принюхавшись під час цього до жорсткої тканини його синьої форми, практично відчув, як він розтанув і повірив мені. Я попрохав Діґґза піти до сараю, дістати звідти всіх моїх зміїв і спалити їх, що він слухняно зробив у видолинку, який тепер називається Лощиною Зміїного Багаття. Мені було шкода повітряних зміїв, і я розумів, що задля реалістичності буду змушений відмовитися від них назавжди, однак воно того вартувало. Есмеральду так і не знайшли; схоже, я був останнім, хто її бачив, оскільки Діґґзові розпитування команд траулерів, екіпажів бурових платформ і т. д. не дали жодних результатів.

Отже, мені вдалося вирівняти рахунок і прожити пречудовий, хоча й виснажливий, тиждень, упродовж якого я залюбки вдавав із себе актора. Квіти, які я не випускав із рук, коли мене несли додому, вирвали в мене з пальців, поклали в поліетиленовий пакет і закинули на холодильник. Два тижні по тому я знайшов їх там — зав’ялі, мертві, забуті й залишені без уваги. Якось уночі я переніс їх у храм на горищі, де й досі зберігаю в маленькій скляній пляшечці ці схожі на стару ізоляційну стрічку крихітні бурі сплетіння засохлих рослин. Іноді я замислююся над тим, де ж знайшла свій останній прихисток моя двоюрідна сестра; чи лежить вона зараз на морському дні, чи її викинуло хвилями на який-небудь безлюдний скелястий берег, а чи прибило вітром до високої гори на поталу чайок або орлів…

Я хотів би думати, що вона померла в польоті, прив’язана до гігантського змія; облетіла весь світ і, здіймаючись дедалі вище, умирала від голоду й зневоднення, поступово втрачаючи вагу, доки врешті-решт не перетворилася на крихітний скелетик серед течій в атмосфері планети; таку собі Летючу Голландку. Утім сумніваюся, що така романтична фантазія могла виявитися правдою.

Майже всю неділю я пролежав у ліжку. Після нічного загулу я прагнув відпочинку, великої кількості рідини, поменше їжі й хотів, щоб минуло похмілля. Я навіть думав заректися більше ніколи не напиватись, однак, зваживши на свій юний вік, вирішив, що це, імовірно, не надто реально, тож постановив більше ніколи не напиватися аж так.

Коли я не вийшов снідати, батько прийшов і постукав у двері моєї кімнати.

— Що там з тобою трапилося? Хоча можеш не відповідати — мені все й так зрозуміло.

— Нічого, — прохрипів я.

— От і чудово, — саркастично мовив батько. — Скільки вчора випив?

— Небагато.

— Угу, — відказав він.

— Невдовзі спущусь, —