Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

Утім, я мав надію, що тебе стане хоча б на видимість поваги.

— Помилкою було приймати ваше запрошення, — холодно відповів Ґеральт. — Про це я також знав. Але мав надію, що отримаю відповіді на мої запитання. Скільки ще пронумерованих шедеврів залишилося на волі? Скільки ще таких чудес виготовили Маласпіна, Альзур та Ідарран? Скільки створив їх поважний Ортолан? Скільки ще потвор, що носять ваші знаки, мені доведеться вбити? Я, відьмак, презерватив та антидот. Я не отримав відповіді й добре метикую чому. Що ж до поваги: пішов ти, Еспара.

Виходячи, Рябий гримнув дверима. Аж штукатурка посипалася.

— Доброго враження, — оцінив відьмак, — я, здається, не справив. Але я й не очікував, що справлю, тож і розчарування немає. Але це, певно, ще не все, вірно? Стільки зусиль, аби мене сюди притягнути… І все дарма? Що ж, якщо так… Чи знайдеться у вашому передмур’ї якась корчма з кімнатами? Можу вже піти?

— Ні,— відповів Харлан Цара. — Не можеш уже піти.

— Бо ще нічого не скінчилося, — підтвердив Пінетті.

* * *

Кімната, куди його провели, не була типовим приміщенням, де чародії звикли приймати відвідувачів. Зазвичай— Ґеральт уже встиг забути цей звичай— маги давали аудієнції в залах, що пригноблювали своїм формальним та суворим виглядом. Майже неможливо було помислити, аби чародій прийняв когось у кімнаті приватній, особистій, такій, що могла б дати інформацію про характер, смаки та вподобання магіка, особливо ж про різновид та специфіку магії, якою магік користувався.

Цього разу все було зовсім інакше. Стіни кімнати оздоблювали численні малюнки й акварелі, усі— еротичного, мало не порнографічного характеру. На полицях стояли моделі вітрильників, утішаючи око точністю деталей. Маленькі кораблики в пляшках гордовито напинали мініатюрні вітрила. Численні вітрини та вітринки повні були фігурками солдатиків, кінноти й піхоти в різних формаціях. Навпроти входу, також засклена, висіла препарована струмкова форель. Величезного, як на форель, розміру.

— Сідай, відьмаче. — Пінетті, що ставало зрозумілим відразу, був тут хазяїном.

Ґеральт усівся, поглядаючи на препаровану форель. Риба за життя мусила важити десь фунтів п’ятнадцять. Якщо це не була імітація, виконана з гіпсу.

— Від підслуховування, — Пінетті повів долонею в повітрі,— захищає нас магія. Тож розмовляти ми можемо вільно й— нарешті— про справжні причини, через які ми тебе сюди притягли, Ґеральте з Рівії. Форель, яка так тебе цікавить, була зловлена на штучну мушку в річці Стрічці й важила чотирнадцять фунтів та дев’ять унцій. Була випущена живою, у вітрині перебуває лише її магічно зроблена копія. А тепер, прошу, зосередься. На тому, що я скажу.

— Я готовий. До всього.

— Цікаво мені, який ти маєш досвід із демонами.

Ґеральт звів брови. До такого він готовим не був. А ще недавно вважав, що ніщо не зможе його здивувати.

— А що воно таке— демон? Як на вашу думку?

Харлан Цара скривився та різко поворухнувся. Пінетті заморозив його поглядом.

— В Оксенфуртському університеті,— сказав, — діє кафедра надприродних явищ. Майстри магії бувають там із дружніми лекціями. Такими, що, крім іншого, торкаються також теми демонів та демонізму, багатьох аспектів цього явища, враховуючи фізичні, метафізичні, філософські та моральні. Але певно немає сенсу тобі про це говорити, бо ти ж слухав ті лекції. Я пам’ятаю тебе, хоча, як вільний слухач, зазвичай ти сидів в останньому ряді аудиторії. Тож я знову запитую про твій досвід із демонами. А ти, будь ласка, відповідай. Без мудрування, якщо можна. І без удаваного здивування.

— У моєму здивуванні,— сухо відповів Ґеральт, — немає ні крихти удавання, воно таке щире, що аж болить. Як може не дивувати той факт, що про досвід із демонами запитують у мене, простого відьмака, простого презерватива й ще простішого антидота. А запитання це ставлять майстри магії, які про демонізм та його аспекти викладають в університетах.

— Відповідай на поставлене запитання.

— Я відьмак, не чародій. А це значить, що відносно демонів мій досвід із вашим порівнювати неможливо. Я слухав твої лекції в Оксенфурті, Генкамп. Те, що істотне, доходило й до останнього ряду аудиторії. Демони— це істоти з інших, ніж наш, світів. З елементарних планів… вимірів, площин, простору та часу, як не назви. Аби мати з ними хоч якийсь досвід, демона треба призвати, чи то силою витягнути з рідного плану. Зробити це можна тільки за допомогою магії…

— Не магії, а гоетії,— перервав Пінетті.— Різниця принципова. І не пояснюй нам того, що ми й так знаємо. Відповідай на поставлене запитання. Прошу тебе про це вже втретє. Сам дивуючись власній терплячості.

— Відповідаю на запитання: так, я мав справи з демонами. Двічі наймали мене, аби я таке… елімінував. Я впорався з тими двома демонами. З одним, який заліз у вовка. І з одним, який одержав людину.

— Ти впорався.

— Упорався. Це не було легко.

— Але можливо, — втрутився Цара. — Незважаючи на те, що про це говорять. А говорять, немовби демона взагалі неможливо знищити.

— Я не стверджував, щоб я колись знищив демона. Я вбив одного вовка й одну людину. Вас цікавлять подробиці?

— Дуже.

— У випадку з вовком, який перед тим серед білого дня загриз та пошматував одинадцятеро людей, я діяв разом із жерцем, магія й меч тріумфували половина на половину. Коли я після важкого бою нарешті вбив вовка, демон, який у ньому сидів, вирвався на волю в подобі великої сяючої кулі та знищив чималий шмат лісу, кладучи дерева покотом. На мене й жерця він не звернув ніякої уваги, корчував пущу в протилежному напрямку. А потім зник: напевне, повернувся до свого виміру. Жрець упирався, що то його заслуга, що він екзорцизмами відправив демона в засвіти. Утім, я думаю, що демон пішов, бо йому стало нудно.

— А отой другий випадок?

— Був цікавішим. Одержиму людину я вбив. І нічого. Ніяких яскравих побічних ефектів. Жодних куль, сяйв, блискавок, труб повітряних, жодного навіть смороду. Не маю поняття, що сталося з демоном. Убитого потім досліджували жерці й магіки, ваші побратими. Нічого не знайшли й нічого не вирішили. Тіло спалили, бо процес розкладу настав цілком нормально, а стояла спека…

Він перервав себе. Чародії перезирнулися. Обличчя мали кам’яні.

— Як я розумію, — сказав нарешті Харлан Цара, — єдиним нормальним засобом проти демона був саме цей. Убити, знищити енергумена, чи то одержиму людину. Людину, підкреслюю. Потрібно вбити її відразу, не чекаючи й не роздумуючи. Рубати мечем, скільки є сил. І все. Такий відьмачий метод? Відьмачий інструментарій?

— Погано в тебе виходить, Цара. Не вмієш. Щоби когось добряче зневажити, недостатньо одного переможного прагнення, ентузіазму чи запалу. Необхідний інструментарій.