Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Свята правда.

Кури, чорна й ряба, роззухвалилися настільки, що почали дзьобати чоботи Мільви. Лучниця нагнала їх замашистим копняком, вилаялася.

Ґеральт придивлявся до неї вже досить давно. А тепер наважився.

— Маріє, — сказав серйозно, майже суворо. — Я знаю, що наші бесіди важко віднести до поважних, а жарти — до вишуканих. Але ти не мусиш демонструвати нам настільки кислу міну. Чи щось сталося?

— Напевне, що сталося, — сказала Ангулема. Ґеральт суворо глянув на неї. Запізно.

— Та шо ви знаєте? — Мільва різко встала, мало не перекинувши крісла. — Ну шо ви знаєте, га? Щоб вас дідько взяв, зараза! У жопу мене поцілуйте, усі-превсі, ясно вам?

Схопила зі столу кубок, вихилила до дна, потім без роздумів гепнула ним об підлогу. І вибігла, стукнувши дверима.

— Справа серйозна… — почала за мить Ангулема, але цього разу угамував її вампір.

— Справа дуже серйозна, — підтвердив. — Утім, я не сподівався на аж настільки екстравагантну реакцію з боку нашої лучниці. Зазвичай так реагують, коли дістають відкоша, а не тоді, коли його дають.

— Про що ви, дідько на вас, мовите? — занервувався Ґеральт. — Га? Може, хтось нарешті відповість, про що тут ідеться?

— Про барона Амадіса де Трастамара.

— Того рябопикого мисливця?

— Саме про нього. Він освідчився Мільві. Три дні тому на полюванні. Він її вже місяць як запрошує на полювання…

— Одне полювання, — Ангулема нахабно блиснула зубками, — було двуденним. З ночівлею в мисливському будиночку, розумієте? Голову дам…

— Замовкни, дівчино. Кажи, Регісе.

— Він формально й урочисто попросив її руки. Мільва відмовила, здається, у досить гострій формі. Барон, хоча й виглядав розважливим, прийняв гарбуза, наче молодик, надувся й відразу виїхав із Боклера. А Мільва відтоді ходить, наче отруєна.

— Задовго ми тут сидимо, — пробурмотів відьмак. — Задовго.

— І хто то говорить? — сказав мовчазний до тієї миті Кагір. — Хто говорить?

— Вибачте. — Відьмак встав. — Поговоримо про те, як я повернуся. Управитель винограднику Помероль чекає. А пунктуальність — увічливість відьмаків.

* * *

Після різкої витівки Мільви та від’їзду відьмака решта компанії снідала в мовчанні. Кухнею, полохливо ступаючи пазуристими лапами, ходили дві курки, чорна й ряба.

— Маю, — відізвалася врешті Ангулема, підводячи на Фрінгіллу очі від тарілки, яку витирала скоринкою хліба, — таку собі проблему…

— Розумію, — кивнула чародійка. — Це не страшно. Як давно в тебе були останні місячні?

— Це ти про що? — Ангулема аж підстрибнула, сполохавши курей. — Нічого подібного! Про зовсім інше справа!

— Тоді слухаю.

— Ґеральт хоче мене тут залишити, як у подальшу дорогу піде.

— Ох.

— Каже, — пирхнула Ангулема, — що не можна йому ризикувати моїм життям, і всяку таку дурню. А я хочу з ним іти…

— Ох.

— Не переривай мене, добре? Я хочу з ним іти, з Ґеральтом, бо тільки з ним я не боюся, що мене знову зацапає Одноокий Фулько, а тут, у Туссані…

— Ангулемо, — перебив її Регіс. — Ти говориш у нікуди. Пані Віго слухає, але не чує. Розбурхана вона лише одним: від’їздом відьмака.

— Ох, — повторила Фрінгілла, повертаючись до нього й примружуючись. — Про що то ви вирішили натякнути, пане Терзіфф-Годфруа? Про від’їзд відьмака? А коли ж він вирушає? Якщо можна мені знати?

— Може, не сьогодні, може, не завтра, — лагідно відповів вампір. — Але якогось дня напевне. Нікого не намагаючись образити.

— Я ображеною не почуваюся, — холодно відповіла Фрінгілла. — Вочевидь, якщо пан має на увазі саме мене. Повертаючись до тебе, Ангулемо, я запевняю, що справу виїзду з Туссану я з Ґеральтом обговорю. Гарантую: відьмак почує мою думку щодо цієї проблеми.

— Ну очевидно, — пирхнув Кагір. — Звідкись я відав, що саме так ви й відповісте, пані Фрінгілло.

Чародійка довго на нього дивилася.

— Відьмак, — сказала вона нарешті, — не повинен виїжджати з Туссану. Ніхто, хто бажає йому добра, не повинен його до того схиляти. Де ще йому буде настільки добре, як тут? Купається в розкоші. Має своїх потвор, на яких полює, при тому дуже непогано заробляючи. Його друг і товариш по зброї — фаворит пануючої тут княгині, та й сама княгиня до нього ласкава. Переважно через того суккуба, який навідувався в тутешні алькови. Так-так, панове. Анарієтта, як і всі шляхетні пані з Туссану, безмірно рада відьмакові. Бо суккуб перестав навідуватися — наче ножем обрізало. Тож пані з Туссану скинулися на спеціальну премію, яку з дня на день виплатять на рахунок відьмака в банку Чанфанеллі. Примножуючи те багатство, яке відьмак і так уже там накопичив.

— Красивий жест із боку пані, — Регіс не спускав з неї очей. — А премія заслужена. Нелегко зробити так, аби суккуб перестав навідуватися. Можете мені повірити, пані Фрінгілло.

— Я вірю. А так, при оказії, один із придворних вартових, як стверджував, бачив суккуба. Уночі на бланках Башти Кароберти. У товаристві іншої примари. Начебто вампіра. Обидва демони прогулювалися, присягався вартовий, а виглядали, наче приятелі. Може, ви щось знаєте про те, пане Регісе? Зумієте пояснити?

— Ні. — У Регіса й повіка не здригнулася. — Не зуміємо. У світі більше таємниць, ніж вашій світлості хоча б наснилося.

— Без сумніву, їх багато, — кивнула чорною голівкою Фрінгілла. — А стосовно того, що відьмак начебто збирається в дорогу, вам відомо більше? Бо при мені, знаєте, він ні про що таке не згадував, а мені звик розповідати геть про все.

— Ну звісно, — буркнув Кагір. Фрінгілла не звернула на нього уваги.

— Пане Регісе?

— Ні, — сказав за хвилину мовчання вампір. — Ні, пані Фрінгілло, прошу вас заспокоїтися. Відьмак аж ніяк не обдаровує нас більшим почуттям чи конфіденцією, аніж вас. Не шепоче нам на вушка жодних секретів, які б приховував від вас.

— Тоді звідки, — Фрінгілла була спокійна, наче граніт, — ті розмови про виїзд?

— Бо чомусь складається воно, — у вампіра й цього разу не здригнулася й повіка, — як у тому прислів’ї нашої коханої Ангулеми, сповненому чарівності молодості: настає колись такий час, коли треба або срати, або звільняти сральню. Іншими словами…

— Та даруйте собі, — різко обірвала його Фрінгілла, — ті інші слова. І оцих, сповнених чарівності, було досить.

Деякий час панувало мовчання. Обидві курки, чорна й ряба, ходили й дзьобали, що доведеться. Ангулема витирала рукавом замурзаний буряком ніс. Вампір замислено грався кілочком від ковбаси.

— Завдяки мені, — перервала нарешті тишу Фрінгілла, — Ґеральт дізнався родовід Цірі та відомі лише небагатьом особам секрети й складнощі її генеалогії. Завдяки мені він знає про те, про що рік тому не мав найменшого уявлення. Завдяки мені він отримав інформацію, а інформація — це зброя. Завдяки мені й моєму магічному захисту він застрахований від ворожого