Читати книгу - "Карбід"

— і ми це зробимо! — рішуче заявив Тис.

— Зрозумій правильно, Уляно, — Мірча напружився й знову почав говорити, розтягуючи слова. — Коли цей тунель буде готовий, ти теж зможеш ним користуватися, я знаю, що тобі це знадобилося б. Тому ми й прийшли до тебе. Ти конфіденційно допоможеш нам, а потім тунель — звісно, теж на умовах таємниці — допоможе тобі.

— Так, а це хто? — водночас і по-діловому, і зневажливо запитала Дохторка, вказавши на Тиса.

— Михайло Олексійович Чвак, учитель історії, але Ви, шановна лікарко, можете називати мене просто Тисом. Тис,— на всі свої дев'ятнадцять усміхнувся вчитель.

— Він автор ідеї, усе це вигадав. Наш спільник, йому можна довіряти, — намагався врятувати ситуацію Мірча.

— А що, він теж у бізнесі? Ніколи раніше про нього не чула, — висловила подив Дияволиця.

— Ні, він за Україну. Тунель як засіб євроінтеґрації. Він із цих, патріотів, — лукаво усміхнувся Геній Карпат.

— А-а-а, ну тепер усе зрозуміло. Але пропозиція ваша цікава. Коли плануєте запустити тунель?

— Вже цієї осені, якщо з Ичі все буде гаразд, він прочуняє і встигне докопати!

— Ого, точно цієї? — не повірила Уляна. — Уже ж липень на порозі.

— Так, ми все прорахували. — у голосі Мірчі відчувалася впевненість.

— А де ж ви його копаєте?

— На центральній площі.

— Як це на центральній площі, ти ж сказав, що справа таємна!

— Так, ми закамуфлювали його під міський фонтан, може, ти чула, Фонтан Єдності. Просто з площі найближче до кордону, до того ж там ніхто не здогадається таке шукати.

— Вау, я вражена. Дійсно супер. Тоді я точно з вами, — сказала спокуслива Дияволиця, задоволено облизавши свої червоні губи.

Якісь півгодини вона оглядала Ичі, вслухалася в серцебиття, міряла тиск, прикладала до носа нашатирний спирт і навіть вколола йому дозу адреналіну, але той ніяк не реагував. Тоді жінка підійшла до столу, зібрала речі, закинула їх у свою торбинку, обернулася до чоловіків і командним тоном сказала:

— Справи хрінові, хлопчики. Я ще до пуття не розумію всього, але вже ясно, що він у комі й невідомо коли з неї видряпається. Але спробую зробити все можливе. Як зацікавлена особа. Тільки тут він бути не може, беріть його й поїхали до мене додому.

Розділ десятий,

весь у пошуках рішення

За столом у кабінеті мера зібралися Золтан Барток, Ікар, Геній Карпат, Дохторка і Тис. Відбувалася екстрена нарада.

— То ти кажеш, що він може так і рік пролежати, розбудити це ледащо не вдається ніяк? — недовірливо запитав міський голова Ведмедева в Уляни Крук.

— Ні, не вдається, від нас тепер нічого не залежить. З коми виходять спонтанно, — була її відповідь.

— То я летів сюди з моря, щоб просто почути цю інформацію, по телефону не можна було сказати? — з докором у голосі сказав мер, свердлячи поглядом Ікара.

— Так а що, ми ж не знали нічого, він уже третю добу лежить, я також ось приїхав, був в Угорщині, термальні басейни, всі діла, але як тільки подзвонили — відразу примчав! — виправдовувався Ікар.

Зненацька двері кабінету відчинилися, спочатку в них виник піднос із блюдечками, на яких червоніли квашені помідори, а за ним усередину прослизнула й Зоя Леонідівна.

— Нічого нам не треба, це ділова зустріч, вийдіть негайно, зачиніть двері і нікого сюди не впускайте! — спересердя аж рявкнув мер.

— Та я лише...

— Двері, кажу, закрий! — вилучивши очі, процідив крізь зуби Барток.

Секретарка вийшла, і на хвилину запала мовчанка, оскільки ніхто не хотів стати наступною жертвою розлюченого міського голови. А той перевів подих і, ніби нічого не сталося, продовжив благеньким голоском:

— Недарма таки я прилетів, а то ви тут такого начудити можете, що й до тюрми доведете. Чому копача ми переховуємо, чому ним займається не нормальний лікар, а патологоанатом? Уляночко, ти знаєш, як я тебе люблю, але в цій ситуації треба було знайти фахівця. Нам же залежить на результаті. Ветеринара не було? — глумливо, але по-доброму запитав Золтан Барток.

— Нікого не було. А рішення треба було приймати у гу ж хвилину. Тому я думаю, що вчинив правильно. Ви всі пороз'їжджалися, а що ми з Тисом могли? Уляна Дмитрівна — чудовий фахівець, до того ж також зацікавлена в успіху нашого проекту, — вступив у розмову Геній Карпат.

— Не заперечую, наша Уляночка взагалі з усіх боків чудова, — відпустив мер масний жарт. — Тільки що нам тепер робити, чекати воскресіння цього гробаря?

— Тому ми й зібралися тут, щоб усе обговорити й прийняти спільне рішення, — спробував перевести розмову в конструктивне русло Ікар.

— Повторю ще раз: Ичі може оклигати сьогодні, а може й через сім років. Він лежить у мене вдома на апараті підтримки життєдіяльності, це все, що я можу зробити. Медицина тут безсила, — Дохторці також хотілося серйозного обговорення, а не криків і лементу.

— Гаразд, то в кого які є пропозиції, що нам робити у цій ситуації, заморожувати проект? — Золтан Барток питально огледів усіх присутніх.

— Ні в якому разі! — спохватися Тис. — Ми не можемо, це вже не лише наш проект, від нього залежить доля України! І Європи!

— А цей весь час — одної і тої самої, — скептично зітхнув мер. — Я ж і питаю: що робити?

— Ну, не знаю, але просто так облишити цю справу й забути — не можна. Мені здається, що ми самі маємо взятися за роботу. Кожен виділяє один день — і працює. Скажімо, завтра міг би копати Ікар, післязавтра — Мірча, потім — ви, пане Золтане, і так по черзі. Я б носив їсти, а Уляна Дмитрівна видавала б усім вітаміни. Ну, бо не буде ж вона копати, — запропонував Тис.

— А чого це ти носитимеш їсти, а не копатимеш? Це ж ти все вигадав, а коли копати — пас? — запитав Мірча.

— Та що з мене візьмеш, я ж нічого не годен, ото навіть Ичі витягнути сам не зміг. Якщо я копатиму, то це справа на віки вічні, — розвів руками учитель.

—