Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Спочатку нічого не відповіла. Зробила ще один великий ковток, цідила повільно, роздумуючи про відповідь. Інстинктивно хотілося звести все на жарт, проте він питатиме знову вже в присутності Клер та Ніни. Тому я почала думати, як подати відповідь.

— Джеймс це… був… — крутила чарку в руці, кубики льоду дзенькали, супроводжуючи мої думки. — Моїм колишнім, — нарешті вимовила. Це правда, проте лише дещиця її, що більше нагадувала брехню. — Ми зустрічалися в школі.

— У школі? — Том звів брови. — Господи, це ж як в іншому житті. Закохані діти?

— Так, десь так і є.

— Але ж ви й зараз товаришуєте?

Що я могла йому відповісти?

Ні, я не бачила його відтоді, як отримала від нього повідомлення.

Ні, я так і не пробачу йому те, що він зробив.

Ні.

— Та не зовсім. Ми якось загубилися.

Раптово запала тиша, її розірвали теревені Клер та Фло в сусідній кімнаті та шум душу нагорі. Найімовірніше, Нінині спроби достукатися до Джес виявились марними.

— Отже, ви познайомилися в школі?

— Десь так. Грали в одному спектаклі… — додала я повільно. Якось дивно було думати про те. У дорослому віці рідко спливають подробиці, як саме вам уперше розбили серце. Але цієї миті Том був найбільш підходящим анонімним незнайомцем. Навряд чи я коли-небудь його зустріну, і здавалося, що, довірившись йому, мені полегшає. — «Кішка на розпеченому даху», я була Меґґі, а Джеймс — Бріком. Ось така іронія.

— Чому іронія? — запитав Том здивовано. Але відповісти йому я не могла. Розмірковувала над словами Меґґі в останній дії п’єси: «Сьогодні вночі брехня стане правдою». І я знала, якщо прочитаю йому ці слова, він, як ніхто інший, знатиме, що саме Меґґі мала на увазі.

Натомість я вкотре надпила зі свого келиха і сказала:

— Проста… іронія.

— Годі тобі, — він усміхнувся, засмаглі щоки вкрилися зморшками. — Ти мала інше на думці.

Я зітхнула. Я не збиралася розповідати йому всієї правди, принаймні не те, що нуртувало всередині. Час правди, проте іншої правди.

— Я була дублером, на роль Меґґі обрали Клер. Власне, вона отримувала всі головні ролі у виставах, починаючи ще з початкової школи.

— І що ж трапилося?

— Вона захворіла, інфекційний мононуклеоз. Пропустила цілий навчальний семестр. Мене випхали на сцену, я завжди була дублером, хороша пам’ять та сумлінність лише посприяли цьому, — я відчула, як Том спантеличено розглядає мене, намагаючись уловити хоч крихту іронії.

— Іронія в тому, що саме Клер тоді мала би бути з ним, а зараз вона з ним і є. Ти про це?

— Ні, не зовсім… Іронія в тому, що я не люблю уваги, не люблю, коли за мною спостерігають. І ось тобі маєш, головна роль. Може, це якась особливість письменників лишатись у тіні, а не в сяйві прожектора? Що скажеш?

Том не відповів. Він повернувся, перевів погляд на велике скляне вікно, кудись далеко в ліс. І я знала: він розмірковує над тими своїми словами про сцену, сказаними минулої ночі. Про глядачів. Нічних вартових.

За мить і я подивилась у його бік. Картина дещо відрізнялася від учорашньої: хтось увімкнув ліхтарі на вулиці. Виднілося біле простирадло галявини, ідеально рівний сніжний килим, дерева-вартові з голими й колючими стовбурами під білими шапками. Мене мусив би заспокоїти вигляд не помежованого слідами килима — як доказ того, що ми тут самі, і той, хто товкся тут уранці, більше не повертався. Проте певності це не додавало, навпаки, збурювало дивне відчуття. Ліхтарики скидалися на прожектори, що освітлювали сцену та ховали глядачів у тьмяному мороці поза золотим обідком, перетворюючи їх у темряві на невидимих сновид.

Якусь хвилину я навіть затремтіла, уявляючи незліченні вогні ночі: лиси з миготливими очима, білокрилі сови, налякані землерийки. Проте вранішні сліди не схожі на лапи тварин, занадто вже людськими вони були.

— Уже не сніжить, — зауважив невпевнено Том. — Знаєш, мушу зізнатися, що радий. Якось не хочеться сидіти тут у заметах кілька діб.

— У заметах? — здивувалася. — У листопаді? Ти думаєш, це реально?

— Звісно ж, ні — почувся з-за спин голос Фло. Я аж підстрибнула. Дівчина несла на таці картоплю та горіхи, затисла язик між зубами, поки все обережно клала на стіл. — У січні це трапляється дуже часто. Це одна з причин, чому тітка не живе тут узимку. Заважка машина, і все — дорогою не проїхати. Проте великих снігопадів у листопаді не буває, думаю, сьогодні нам не варто очікувати на заметіль. Принаймні синоптики не обіцяли. Але яка краса, еге ж?

Вона випрямилася, потираючи спину. Ми всі витріщилися у вікно на чорні, осілі від ваги снігу дерева та білий сніг. Краси жодної, лише неосяжна пустка. Я не коментувала. Тільки запитала про те, що не давало спокою увесь день.

— Фло, хочу спитати про сліди, що вели з гаража сьогодні вранці? Твої?

— Сліди? — Фло спантеличено дивилася на мене. — О котрій годині?

— Рано, я близько восьмої повернулася з пробіжки, вони там уже були. Може, й до того були, я не звернула уваги.

— Не я. А де ти кажеш помітила їх?

— Між гаражем і задніми дверима.

Фло звела брови.

— Ні, точно не я… якась дивина, — вона прикусила губу, а потім додала: — Слухай, якщо ти не проти, я зачиню їх зараз, раптом потім забудемо.

— Що ти хочеш цим сказати? Ти думаєш, хтось міг сюди вдертися? Сторонній?

Привітне обличчя Фло раптово зніяковіло.

— Тітка мала трохи клопоту під час будівництва — чимало заперечень щодо планування. Місцевим було не до вподоби, що це був уже другий будинок, плюс чимало скарг стосовно дизайну та ділянки.

— І не розказуй, — вів манірно Том. — Стародавній цвинтар індіанців? Угадав?

Фло кинула в нього рушником і скривила усмішку, намагаючись приховати хвилювання.

— Нічого такого. Десь у цій місцині колись ховали овечок, на тому все. Це ж територія заповідника. Не впевнена, чи будинок є частиною заповідника, чи лише прилегла місцевість — це не головне. Його затвердили, бо розміри не перевищували площі наявної будівлі старої ферми. Проте місцевим не подобався новий стиль… Коротко кажучи, під час будівництва його підпалили, констатували підпал, проте до кінця нічого не довели.

— Господи, — Том виглядав переляканим. Він визирнув у вікно, наче очікував появи запалених смолоскипів, що неслися з пагорба.

— Нема нічого страшного, — заспокоювала Фло. — Будівництво ще тривало, тут нікого не було. Тітка від того тільки виграла. Страхова не поскупилася, тому у фіналі будівля вийшла навіть більшою, ніж планувалося. Плюс не було вже необхідності дотримуватися оригінального плану,